Княже – село львівське, але дух тут – волинський

Довідавшись, що газету «Вісник і Ко» передплачує багато людей із села Княже Сокальського району, що на Львівщині, хотілося знати, чим саме вона припала до душі нашим сусідам. Тому при нагоді заїхали сюди. Поспілкувавшись з жителями Княжого, зрозуміли, чому така увага до газети, а також познайомилися з цікавими людьми.

«Просвіта»  для княжівчан була осередком духовності та культури

Насамперед привернуло увагу те, що звичайні сільські жителі добре обізнані з історією свого села, яка має дуже давні корені. Так, за переказами, назва села Княже походить від того, що першим його власником був князь (до того село нібито називалося Голопупщина). На горбі у центрі села, оточеного з трьох боків водою, стояв його замок. В часи татаро-монгольських нападів він був зруйнований. Пізніше жителі села почали заселяти іншу місцевість, яку називають Боболовичева гора – від прізвища управителя останнього сільського поміщика Старчевського, який мав чин маршала польського війська. Після відміни кріпосного права він продав землі з маєтком і переселився жити до Польщі (до поляків це село перейшло ще у XVI столітті).
До 1961 року село Княже належало до Волинської області – цим і пояснюється інтерес жителів до нашого часопису, бо майже усі, з ким розмовляла, вважають себе волинянами. «Ми все-таки колишня Волинь – і менталітет у нас теж волинський, чим і відрізняємося від львів’ян», – чула від княжівчан.
Дійсно, тут проживає чимало людей з Горохівського району.
У Княжому, як і в багатьох галичанських та волинських селах (особливо тих, що розташовані південніше), особлива увага приділялася вихованню національної свідомості, тому багато селян були членами товариства «Просвіта», яке тут з’явилося ще 1899 року. Під час Першої світової війни воно припинило свою діяльність, а пізніше знову відновило. Вдень селяни працювали на власній господарці, а увечері поспішали до хати-читальні, де вивчали книги українських письменників. А ще просвітяни мали свій любительський театр і ставили вистави українських провідних драматургів, з якими гастролювали по навколишніх селах. Навіть їздили до сусідів-галичан. За зароблені гроші купували нові книги. А ще кожного року вони організовували дні вшанування пам’яті Шевченка. «Царю Небесний, джерело світла, Твоїм промінням стели нам шлях, щоб в душах наших радість розквітла, щоб запала віра в серцях» – це рядки з гімну місцевої «Просвіти».
Совєти, прийшовши на західно-українські землі 1939 року, діяльність товариства «Просвіта» заборонили. В Княжому, як і у більшості українських сіл, почали створювати колективні господарства. Спочатку сільгоспартіль «Росія», а у 1940 році – колгосп «Червона нива», до якого увійшло 55 членів. 1500 га землі, які належали селу до 1930 року, перейшли у колгоспну власність. В листопаді совєти конфіскували ще й 60 гектарів церковної землі. (Церква св. Миколая в селі Княже, збудована ще у 1782 році і є зразком волинського тридільного, трибанного храму, збереглася до наших днів).

Односельчанин Степан Лішук – видатна людина у Югославії

Під час війни це село потерпіло, як і чимало інших, від «діяльності» партизан-ковпаківців. Пізніше комуністи намагалися нав’язати думку, що українські селяни гинули тому, що допомагали партизанам. Тепер добре відомо, що це – цинічна брехня. Ковпаківці насильно забирали у селян зерно, і часто те, яке заготовляли німці, після чого фашисти людей знищували: розстрілювали чи палили. Те саме сталося й у Княжому в квітні 1943 року. На Великдень фашисти вбили 250 жителів села. Ну а у 1944 році в село прийшли «визволителі» зі Сходу...
З цього села вийшло чимало людей, якими односельці можуть гордитися. Того дня познайомилася з Євгенією Лішук, яка розповіла про свого визначного близького родича Степана Лішука:
– Народився він 1899 року. Мав неабиякий хист до малювання, тому й поїхав на навчання до Почаєва, де перебував чотири роки. Малював гарно образи, знав п’ять мов, у тому числі і єврейську. Степан дуже хотів продовжити навчатися, але батько не мав таких грошей, щоб вчити сина. І тоді брат Йов сказав, що заплатить за навчання, і він відправився у Київську художню академію. Пізніше одружився, але дружину й сина під час революції забили білогвардійці. Степан якимось чином опинився в Югославії. Спочатку жив у Бєлграді, потім – у Загребі. Поки жив батько, мій свекор, Степан писав сюди листи. Пізніше зв’язки припинилися. Нам хотілося б знати, яка його заслуга перед Югославією, якщо від їхнього уряду в 1963 році прийшло повідомлення про смерть, де вказується, що Степан Лішук – академік, лікар, професор, художник, поетичний діяч. Певно, був непростою людиною, якщо вислав нам фотографію, на якій він разом з Президентом Югославії Йосипом Броз Тіто.
Сама Євгенія Лішук вийшла заміж у родину поштарів і разом зі свекром та чоловіком пропрацювали на пошті сто п’ять років! Хоча вона родом із сусіднього села, проте зацікавилася історією Княжого і тепер багато чого може про нього розповісти.
Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
Львівська область

 

 

• Нравится
•