Нога повернулася з… «того світу»
Ярослав ІВАНИЦЬКИЙ з «пришитою» ногою запросто їздить на тракторі запросто
Сам наклав джгут
– Ви Ярослав Iваницький? – здивувалася я, коли побачила, як назустріч, ледь-ледь накульгуючи, прошкує кремезний чоловiк, який щойно... зiстрибнув iз трактора.
– Нога – на місці, там, де їй i належить бути, – для бiльшого переконання пiдкочує штанину правої ноги. Мiж кiсткою гомiлки та колiном – рвана багряна лiнiя. Пiсляоперацiйний шрам, або ж слiд пiсля вiдрiзу i пришивання двох кускiв. – А костур десь валяється. Так вiн менi за дев’ять мiсяцiв, допоки нога в апаратi Елiзарова знаходилася, обрид, що й не оповiсти.
Ярослав Iваницький допомагав зятевi закiнчити будову нової оселi. Виготовляв пiдвiконники для доньчиної хати. Щоб швидше скiнчити роботу, працював “болгаркою”. Звичайно, вона призначена для металу, але її пристосовують і для рiзання дерева. Потрiбно лише помiняти диски. Так і зробив: замiсть диска для металу поставив диск iз циркулярки, але щоб крутився у напрямку до працюючого, а не навпаки.
– Дошка для пiдвiконника стояла на бетонi. Коли я її перерiзав, диск циркулярки вдарився об бетон, вiдскочив i – ноги як не було. Це була секундна справа. Спершу й не зрозумiв, що сталося. Кинув “болгарку”, випрямився, щоб рiвно стати, а права нога вiдкинулася вбік. Вона лежала збоку, як чужа. Я вiдразу зрозумiв, що нога не валяється лише через те, що її залишки утримує невеличкий шматок шкiри.
– Дiду, як вiдрiзало, дуже болiло? – примощується на колiно внук Андрiйко.
– А ти ж тодi був зi мною, хiба дiдо плакав? – куйовдить малому чубчика.
– Нi. Я плакав. Кровi багато було, i твоя нога лежала збоку, – щиро зізнається Андрiйко.
Ярослав жартує, що плакати не було коли:
– Я розумiв: треба швидко зупинити кров, аби не померти вiд її втрати. Злякався за дружину. Думаю, як помру – побиватися буде. А їй хвилюватися не можна. Вона ж, коли менi ногу вiдрiзало, у лiкарнi з передiнсультним станом лежала. З дружиною Марiчкою, яка 14 рокiв поспіль працює головою сiльської ради, Ярослав уже 30 літ разом. Каже, його головиха найкраща жiнка у свiтi.
Напевно, вiн i тодi так думав. У час, коли звичайна людина в подібній ситуацiї панiкує чи ж непритомніє вiд больового шоку, самотужки складав докупи двi половинки власної ноги. Ще й наказував сусiдам, якi були бiля нього, знайти рiвнi дошки i туго примотати цурупалок. Сам у цей час мiцно стискував ремiнь вище колiна. Ремiнь виконував функцiю джгута для зупинки кровi. Гумові джгути не витримували – рвалися.
Ремiнь-джгут Ярослав тримав усю дорогу до лiкарнi i в самiй лiкарнi, допоки медики його оглядали. Не випустив й тодi, коли лiкарi промивали рани на обох обрубках ноги.
– Ось тодi запекло так, що здалося – весь вогонь свiту менi на ногу вилили. I тодi я вже закричав. Точніше заревiв, як ведмiдь. Лiкарi сперечалися, казали, немає що рятувати: “Скальпелем разок – i вся тобі ампутацiя”. А один не погоджувався: “Спробуємо. Вiдрiзати ще встигнемо”. Я ще почув, як вони сказали: “Миємося?» І все – “вiдключився”…
Вісім годин боротьби за життя
– Якби не правильна мобiлiзацiя і надання першої допомоги – не знаю, чи ми змогли би врятувати потерпiлому ногу. Це дуже добре, що хворий, незважаючи на больовий шок, не розгубився. Звичайно, операцiя була дуже ризикованою. Але, вибираючи мiж ампутацiєю та реплантацiєю, ми схилялися до останнього. До операцiї нас пiдштовхнуло й те, що з моменту часу травми пройшло лише двадцять хвилин, – Андрiй Стефанишин, 26-рiчний медик, на той час, як привезли травмованого Iваницького, знаходився на чергуваннi. Операцiя, яку проводив молодий хiрург разом з Василем Бобиком, травматологом, Андрiєм Олiйником, анестезiологом вiддiлу iнтенсивної терапiї, та Миколою Фреїшиним, судинним хiрургом, тривала сiм з половиною годин. З восьмої вечора до половини четвертої ранку лiкарi Івано-Франківської обласної лiкарнi боролися за життя i долю чоловiка.
– В Iваницького дуже велика сила волi. Вiн не непритомнів, хоча травма була надзвичайно складною. Йому пощастило, що травмована нога, незважаючи на те, що складалася з двох частин, все ж трималася на шматку вцiлiлої шкiри i невеличкому м’язевому тяжу. Пiд час операцiї ми виявили один вцiлiлий малогомiлковий нерв – це був додатковий шанс, – кажуть медики.
Сьогоднi навiть троє онукiв Iваницьких знають, що таке артерiї, судини i сухожилля. За дев’ять мiсяцiв, допоки нога знаходилася в апаратi Елiзарова, дiд їм встиг розповiсти, як лiкарi пришивали ногу.
– Внуки ж бачили її вiдрiзану. Налякалися тодi добряче. Це ще щастя, що диск вiд циркулярки зупинився на моїй нозi, а не полетiв назад. Страшно подумати, чим це все могло скiнчитися, – Ярослав гладить голiвки онукiв, що оточили свого молодого дiда зi всiх боків. Того недоброго дня, коли Ярослав тримав у руках “болгарку”, внуки також були бiля дiда. Стояли за його спиною...
– Не журися, Марусю! Палицю я вже покинув, картоплю собi та всiм кумам-сватам викопали, то ж тільки весiлля гуляти. Вальс ми вже з тобою танцюємо, тепер і польку спробуємо, – обнiмає за плечi свою головиху. – Я ж на весiллях для iнших грав, то вона й не натанцювалася зi мною. Наздоженемо, нога ж на мiсцi!
Подружжю замало слiв, щоб висловити лiкарям вдячнiсть:
– Вони ж не ногу врятували – долю подарували.
Свiтлана МАРТИНЕЦЬ,
Івано-Франківська область
Фото автора
| Comments: |
