Чого не добомбили німці, те допалили партизани
Свідки Люб’язької трагедії Віра КУШНЕРИК та Віра ПАВЛЮЧИК
У федорівців була й артилерія, і... гуральня
Восени сорок третього німецька авіація несподівано нанесла бомбовий удар по населених пунктах Любешівщини, де активізувався партизанський рух. Спочатку це були в основному українські національні сили, але цього ж року на Західне Полісся примандрувала майже п’ятитисячна армія більшовицьких диверсантів на чолі з «генералом партії» Олексієм Федоровим, вірним сталіністом та українофобом. Як відомо, базувалося тоді те червоне партизанське військо з власною артилерією і навіть гуральнею, що курилася цілодобово, забезпечуючи «народних месників» особливо «стратегічним» у їхніх умовах продуктом – самогоном, поблизу села Лобна в Любешівському районі. Примандрував цей російськомовний набрід сюди не випадково, а за завданням Кремля – воювати з УПА, про що підтверджують кілька запеклих боїв між цими силами (натомість про баталії Федорова з фашистами на теренах району відомостей нема). Німців така ситуація дуже влаштовувала: нехай «бандити» самі себе і побивають. Але вряди-годи гітлерівці таки нагадували одним і другим, а ще більше населенню, за рахунок якого й утримувалися партизани, хто в Україні господар. Таким чином від рук фашистів постраждали кілька населених пунктів, зокрема хутори Окуріка та Кузеньки, мешканців яких карателі повбивали, а хати їхні попалили. І це зробили невеличкі німецькі загони під боком у кількатисячного з’єднання! Що ж, Федорову було тоді не до німців і не до захисту мирного населення, у нього, як уже знаємо, були інші завдання.
Отже, метою німецького авіанальоту на Хоцунь, Бучин та Люб’язь було покарати селян за підтримку партизанів як одних, так і других, а заодно позбавити «лісовиків» джерел постачання продовольства.
«З палаючими квачами партизани жодної хати не минали»
Ще живі свідки цієї трагедії. Мешканці Люб’язя Любові Федосіївні Приймак ішов тоді двадцять перший рік.
– Було це перед Покровом, – згадує жінка. – Ми якраз копали за селом картоплю. Аж чуємо – низько над землею літаки летять... Та й почали скидати бомби на село. Справжнє пекло там творилося: вибухи, вогонь, хати палають… А в мене ж удома дитинка маленька зі свекрухою зосталася… Важко передати, що творилося на душі, доки бомбардувальники не полетіли далі. Ми прибігли додому, а хати нема. На щастя, свекруха з дитиною врятувалися, заховавшись од вогню біля річки. Все ж інше пішло з димом: і майно, яке було в хаті, і домашня живність. Вся наша вулиця тоді згоріла…
Коли бомбили Люб’язь, на той час п’ятнадцятилітня Віра Никонівна Кушнерик допомагала тітці в сусідньому Шлапані білити хату – до Покрови готувалися. Чула вибухи й бачила, як горить їхнє село. Прийшла додому вже на згарище. Горе в сім’ї було велике: в палаючій хаті згорів їхній дід.
– На вулиці залишилося п’ять хат – розповідає Віра Никонівна. – У тому числі і старенька тітчина хатинка. У ній ми, восьмеро душ, і поселилися… Аж одного разу, десь наприкінці листопада, загриміли в селі постріли. Люди розбіглися хто куди. Я побігла за річку й заховалася в болоті. Коли бігла болотом, то наштовхнулася на мертвого червоного партизана – ледве серце не вискочило з грудей… Як потім дізналася, партизани йшли у розвідку, зустріли якогось чоловіка з Люб’язя та й запитали, чи тихо в селі. Він сказав, що тихо, бо звідки йому було знати, що якраз того дня там гостювали бульбовці (так поліщуки називали вояків УПА, – авт.)?
На жаль для мешканців Люб’язя, не всі партизанські розвідники загинули від куль упівців, комусь пощастило врятуватися і розповісти командуванню про «гостинність» села над озером. Покарати «пособників українських буржуазних націоналістів» доручили польському загонові не випадково – відомо, як ставилися тоді поляки до українців. Зрештою етнічних поляків було небагато у «червоних», навіть у так званих «польських загонах», до яких для кількості зачисляли бійців з прізвищами на «ський» або тих, хто хоч трішки знав польську мову. Та дарма, вистачало у Федорова й інших покидьків, котрі шастали по селянських скринях, палили їхні оселі і мордували їх самих.
– Партизани прийшли другого дня, надвечір, і почали палити село, – розповідає Віра Никонівна. – Ходили з палаючими квачами від хати до хати, жодної не минали… «Це вам за те, що бульбівців приймаєте!» – казали, підпалюючи. Так ми вдруге опинилися без даху над головою. Пішли на хутір, до заміжньої сестри, але зять вигнав нас із хати. То до себе узяв сусід їхній, хоч у нього вже тулилося дві сім’ї погорільців (а в деяких хатах і по п’ять сімей розміщувалось!). Прожили так до весни. Прийшли совєти. Батька і старшого брата забрали на фронт, а нас і ще багато хуторян переселили під Маневичі – в село Галузію. Розмістили в якомусь зрубі – у ньому й мешкали цілий рік. А коли скінчилася війна, повернулися знову на свої хутори, а згодом стали відбудовуватися на пожарищах…
***
Відбудувався Люб’язь, і нині в селі ніщо, крім пам’ятника загиблим, не нагадує про трагічні воєнні роки. Забули, очевидно, його мешканці, а може, й не знали, і те, під чиїми прапорами нагрянули в листопаді сорок третього в недоруйноване село палії. Бо якби пам’ятали, то чи віддав би кожен третій(!) мешканець, який не проігнорував минулі вибори, свій голос ідейним нащадкам «генерала партії»?
Микола ШМИГІН,
Волинська область
| Comments: |
