Дівчина з аптеки для повстанців стала… радянським лікарем
Ганна ЗИЛЮК
«Коли вирушали, їм сурми не грали»
У Вербі добре знали діда Ганни Вікторівни, який був неперевершеним будівничим і злотих заробив стільки, що їх вистачило для купівлі аж тридцяти десятин землі (десятина – це 1,45 гектара – авт.)
– Дівкою на виданні я була небідною – за мене давали аж цілих 12 десятин! – каже Ганна Вікторівна. – Та прийшли червоні “визволителі”, і нашу сім’ю збиралися вислати у Сибір. Вже й сухарів насушили кілька мішків. Але мамі вдавалося підмогоричувати енкаведистів, тягнути час. А там і війна почалася.
Ще за Польщі юна вербівчанка закінчила школу і рік провчилася у Володимир-Волинській гімназії (тепер там педагогічний коледж). Тому у 41-му їй вдалося влаштуватися на роботу у господарчий відділ Вербівської управи. Там був перекладачем її старший брат Володимир, який до війни закінчив ліцей у Вільно і більше року провчився на архітектурному факультеті львівської по-літехніки. Коли Львів окупували фашисти, пішки повернувся додому. Разом з Микитою Кузьмуком, очільником управи, створили підпільну групу ОУН-УПА. З часом довірилися й Ганні. Було літо 1942 року. У навколишніх лісах спішно, але цілком таємно створювалися військові опорні пункти (бази) УПА. Народжувалася “Волинська січ”.
– Одного разу син місцевого священика Лук’янчук, який поки що працював в управі, передав мені терміновий “грипс” для загону повстанців. Мовляв, буде важкий бій з німцями, – розповідає Ганна Вікторівна. – Я благополучно пробралася в ліс, повернулася назад. А невдовзі у Вербі всі заговорили про те, що за Володимир-Волинським загинуло кілька повстанців, розпочалися арешти. Потрапив у гестапо і мій брат. Про його долю ми довго нічого не знали. А мене негайно переправили в сотню Івана Крупи. Оскільки знала латину, призначили аптекаркою в лісовому госпіталі.
До речі, таких госпіталів на “Волинській січі” було декілька. Наприклад, один з них – біля села Мочулки – складався з трьох корпусів і міг прийняти до 120 хворих та поранених. Там працювали чотири лікарі і кваліфіковані медсестри. Ось до таких госпіталів і просто повстанських загонів під охороною стрільців носила медикаменти аптекарка Ганя. А ще вела облік ліків, яких у необмеженій кількості вдавалося добувати хлопцям-повстанцям. Але ситуація щораз ускладнювалася, загонам доводилося битися і з німцями, і з підрозділами польської АК, і з червоною партизанкою. А як більшовики повернулися з армією, стало взагалі непереливки. Дівчат з усієї округи зібрали в селі Туричани Турійського району в добрих чуйних людей. Під ранок хтось із командирів охорони сказав: “А тепер, любі наші подруги, ми – в бої, а ви – врозтіч. Вертайтеся додому, і нехай хранить вас Господь”.
Земляки “лісову аптекарку” не здали, але про її роботу в управі енкаведисти вже й самі знали. Почали тягати на допити. Уже на першому для остраху показали страшно замордованого повстанця. Та й на дівчину замахувалися поліном.
– І дуло револьвера до скроні притискали. Слава Богу, обійшлося. Незабаром я вже вчилася у Львові. Отримала диплом з відзнакою і стала зубним лікарем у селі Звиняче Горохівського району. Там і заміж вийшла, сина й дочку народила. Ще раніше, у 1948 році, мене як медпрацівника навіть зарахували у кадровий запас Радянської армії. І досі маю свою фотографію з печаткою і підписом ра-йонного військового комісара підполковника Дихова. Знав би він, кому військовий квиток вручив!
Унікальний знімок випускників підстаршинської школи у Вовчаку
Душа боліла й серце плакало при думці про брата, доля якого залишалася невідомою. Звісточка від нього прилетіла аж з Америки.
Після того пам’ятного бою під Володимир-Волинським Володимира і його побратимів мучили у гестапівських застінках, нічого з них не вибили й кинули у німецький концтабір. Виснажених, напівживих їх у 45-му звільнили американці. У таборі для інтернованих познайомився з Марією з Дніпропетровщини. Разом опинилися у Великобританії, яка найбільш охоче приймала українців, згодом – у Сполучених Штатах Америки. Спочатку опинилися в Нью-Йорку, але не прижилися у цьому величезному гамірливому місті. Переїхали в штат Мінесота. Там і нині.
А Ганна Вікторівна із сином і невісткою мешкають в селі Овадне. Саме Юрій (він відомий журналіст) на Покрову привіз маму в урочище Вовчак. Тут, на місці колишнього повстанського гарнізону, відбувався обласний зліт вояків УПА.
– У мого брата є унікальний знімок – 50 випускників підстаршинської школи, яка діяла саме у Вовчаку, – каже Ганна Вікторівна. – Син готує книгу про цей унікальний повстанський гарнізон, що був центром “Волинської січі”.
Василь ТРОФИМУК,
Волинська область
| Comments: |
