Дві художниці в одній сільській хаті
Лариса ПАВЛЮК та одна з останніх її робіт
Малювати Лариса почала з дитинства. Згодом і роботу собі знайшла в Рівному до вподоби: працювала у промторзі художником-декоратором. Зараз, либонь, про такі професії не всі й знають. Адже займалися такі спеціалісти саме оформленням вітрин магазинів. А їх на обслуговуванні чотирьох працівниць-художниць було до сотні.
– Роботи вистачало, – розпо-відає Лариса Сергіївна. – Працювати хотілося, бо мали всі необхідні матеріали для творення. Може, здивуєтеся, чому кажу для творення? Бо праця художника-декоратора вимагала постійно думати, фантазувати. Наприклад, оформляючи вітрину до певної пори року, потрібно було все продумати до найменших дрібниць. Якщо осінь, то вигадували з тканин і жовте листя, і якісь гілочки, щось підмальовували, і виходила ніби картина. Влітку заповняли вікна магазинів манекенами під парасольками. Здавалося б, що це давало? Насамперед, це було гарно, і виставлені на вітрині тканини, незалежно якої вони якості, розгрібалися вмить. А от ті, що лежали десь у згортках, покупці обходили мимо. А ще скажіть, що реклама – це щось не варте уваги…
Нажили Павлюки квартиру у Рівному. Однак коли захворіли батьки, Лариса повернулася в село, щоб їх доглядати. Спочатку переїхала сама, а згодом і сім’я.
– Роботи не було ані мені, ані чоловікові, – продовжує жінка. – Змушений був їздити на роботу в Москву. Я ж працювала в школі художником-оформлювачем.
Усі картини, які прикрашають навчальний заклад у Томахові, це роботи Лариси Сергіївни та її доньки Марини. Мама більше зображує ліс, а от дочці подобається водна стихія. Вдома, у спальні – ікони, які Лариса Павлюк написала ще тридцять літ тому, коли виходила заміж. Образи з ликами святих жінка подарувала й для місцевого храму. Але своє захоплення довелося закинути.
– Буденність усе перекреслила. З малювання у селі не виживеш. От і довелося зайнятися сільським господарством, – каже. – Тримаємо дві корови, шестеро свиней, гектари землі обробляємо. Були гроші – відремонтували батьківську хату. Хоча це не назвеш ремонтом, швидше ми її перебудували заново. Придбали комбайн, два трактори, одного з яких чоловік переробив своїми руками. Сіємо зернові, годуємо худобу, продаємо державі молоко і м’ясо. Ото й усе малярство…
Сільська художниця сподівається, що, можливо, в майбутньому художником стане її донька, яка навчається в Острозькій академії. Або принаймні матиме роботу, пов’язану з малюванням. Адже зараз Марина не тільки малює картини, але й займається ліпленням, яке згодом покриває фарбами. Такі картини на стінах не тільки радують зір, але й несуть позитивну енергію.
– От тільки чи з дрібного селянського господарювання толк буде? – бідкається жінка. – Я бачу, що майбутнє за крупнотоварним виробництвом. Я вже думаю, що, можливо, гроші треба було вкласти не в сільську хату, землю і техніку, а купити в місті квартиру?
Пензля до рук Лариса Сергіївна бере рідко. Коли ж буває натхнення, на чистому листі вона зображає таки село і природу…
Марія ДУБУК,
Рівненська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
