До життя повернула нелюба жінка

Підпис відсутній

Він познайомився з Валею в клубі на танцях. Це сталося навесні вісімдесят третього. Йому якраз виповнилося вісімнадцять, тож з дня на день чекав з військкомату повістку, а дівчині не було ще й сімнадцяти – така собі гінка тополька, котра щойно вбиралась у пух. Зустрічалися недовго: може, якихось п’ять-шість вечорів, – і його забрали до війська.
Валя писала довгі сумні листи, і в кожному присягалася, що вірно чекатиме, доки він виконає свій обов’язок перед батьківщиною…
І ось служба позаду. Щасливий, у новенькому мундирі, обвішаному солдатськими значками та іншими блискучими цяцьками, веселий “дембель” вийшов з автобуса у рідному селі. На зупинці його зустрічала не менш щаслива дівчина, яка за цей час перетворилася з топольки у пишну калину – хоч завтра веди під вінець. Не обманула солдата, дочекалася таки. Привітавшись, домовилися зустрітись увечері в клубі.
Була субота, і тісненький їхній клуб тріщав від молоді. Валя прийшла ще до початку танців, якийсь приїжджий ансамбль саме налаштовував апаратуру. Дівчина сіла в куточку, але так, щоб добре проглядалися вхідні двері, і не спускала з них очей. Сиділа як на голках: їй здавалося, що ті два роки його служби промайнули швидше, ніж цей вечір чекання. Валя уже зібралася йти його шукати, переборюючи свою дівочу гордість. Та врешті він таки прийшов, але ліпше б не приходив: був п’яний, та ще й з Люською Кацапкою, відомою в селі вертихвісткою, котра кліщем вчепилась йому в руку.  
Валя вибігла з клубу, ледве стримуючись, щоб не заридати. А він і не помітив цього: Люська так забила йому памороки, що про Валю зовсім забув. Згадав лише наступного дня, як трохи протверезів. Проте докори сумління швидко витіснила згадка про Люсьчині “штучки”, які вона з ним витворяла вночі.
Тижнів зо два розкошував з нею. Де вони тоді тільки не кохалися: і на горищі в сіні, і в іграшковому будиночку на дитячому майданчику, і в лозах за селом, доки Люсьці не надокучило і вона не знайшла собі іншого кавалера.
Ще з місяць погуляв удома, відпочиваючи після армії. А потім Мишко Горілий та ще кілька хлопців зібралися їхати, як тоді казали, “за довгим рублем” на БАМ. Подався і він за компанію. З Валею так жодного разу не зустрівся.
На БАМі спочатку у нього все пішло як по маслу: влаштувався водієм, заробляв гарні гроші, покохав вродливу дівчину, одружився, отримав квартиру…
Жити б не тужити, але сталася біда: потрапив в аварію. Ледве витягнули лікарі з того світу. Отямившись від довготривалої непритомності, дізнався про страшний вирок медиків: встати з ліжка він уже ніколи не зможе…
Молода дружина тихенько зібрала свої пожитки і втекла, навіть не попрощавшись. Він чекав її три дні, голодний, недоглянутий, а тоді все зрозумів. Хотів накласти на себе руки – так прикро і тоскно зробилося в грудях, але й самогубство для лежачого, котрий навіть звестися без сторонньої допомоги не годен, річ майже недоступна. Проте померти йому не судилося: на п’ятий день моторошної самотності прийшли навідати нещасного колеги з автоколони. Картина, що постала перед ними, була не для людей зі слабкими нервами: у квартирі панував сморід, а в брудній мокрій постелі конав їхній скалічений товариш…  
Його вдруге витягнули з того світу, протримали кілька місяців в лікарні і мали уже відправляти в інтернат для інвалідів, бо доглядати каліку було нікому…  
Усі ці роки Валя не могла забути його, хоч як намагалася. Вона залишилась у селі, пішла працювати на ферму дояркою. І чекала, а чого – й сама не знала.
Якось почула, що з БАМу приїхав Мишко Горілий. Одного разу перестріла й стала розпитувати про Нього.
– То, кажеш, жінка покинула? – перепитала.
– Утекла, б…! –  вилаявся Горілий.
Додому Валя не йшла, а летіла. За вечір зібрала у валізу найнеобхідніше, а вранці подалась у місто на залізничний вокзал. За довгу дорогу передумала усяке, та ні разу жоден сумнів, чи правильно зробила, їдучи в невідомість, не закрався в її голову.
Він зустрів її байдуже. Після таких потрясінь йому не хотілося жити. І де померти: в лікарні, в інтернаті для калік чи у квартирі на руках у напівзабутої дівчини, не мало тоді вже ані найменшого значення. Та Валя не зважала ні на що. Вона вже не була тим дурним юним дівчам і так просто віддавати коханого нікому не збиралася. Навіть смерті. І її жертовна самовіддана участь у долі напівживого чоловіка, невсипущий догляд, чуйне серце, лагідні руки та неймовірна терплячість досягли свого. Першою відступила смерть, а згодом сталося диво: він став на ноги… 
– Ми прожили з нею майже двадцять літ, – мовив пасажир, і голос його затремтів. – Страшно й подумати, яке щастя я заледве не розтоптав своїм дурним вчинком у юності. Але, як-то кажуть, нещастя допомогло. Та все одно Господь покарав мене за той гріх і забрав до себе Валю…
–  А що ж трапилося? – запитав я. – Хвороба?
– Так. Згоріла за місяць… Не мала ще й сорока п’яти. А коли помирала, попросила, щоб похоронив її в Україні, в рідному селі. Оце й везу… Така собі “шлюбна подорож навпаки” у нас з нею вийшла… Та й сам уже не повернусь на Далекий Схід, ніхто мене там не чекає. Доживатиму віку на рідній землі, поруч з Валею.
Микола Шмигін

• Нравится
•