Від снігу до снігу живе біля озера Білого

Микола Ішутов склав свої скромні пожитки в рюкзак, спакував намет і збирається в дорогу. Додому в Рівне. Сумно поглядає на голі дерева, на небо, по якому пливуть задумані сірі хмари. “Тихо й віддає морозом. І птахи вже не співають”, – каже, оглядаючи територію лісової галявини, на яку приїжджає жити у квітні. Покидає її у листопаді, коли починаються приморозки. Взимку ностальгічно думками повертається у той райський куточок, на берег озера Білого, що у Володимирецькому районі на Рівненщині, й знову чекає весни. І так щороку.

Якби життя повернути назад – став би екологом чи лісником

Микола Ішутов з Рівного на заслуженому відпочинку. Майже сорок літ незмінно працював наладчиком на заводі “Газотрон”.
– Коли я побачив оцей куточок на озері Біле 44 роки тому, то все життя їздив тільки сюди, хоча мав можливість відпочивати й на курортах, – каже Микола Іванович. – Привіз мене на цю галявину мій товариш. І так мені тут добре і затишно, що я впродовж чотирьох десятків літ сюди їздив на вихідні, у відпустку. А коли вісім літ тому пішов на пенсію, то по півроку живу біля озера.
І якби життя повернути назад, то, можливо, Микола Ішутов вже б не обрав робітничу професію. А швидше всього став би лісником чи екологом, бо серед природи дуже добре почувається. Що нема комфорту – не біда. Що спить на твердій землі – це також природолюба не лякає. Навіть коли один-однісінький залишався вночі посеред цієї лісової ідилії, то не боявся. Тільки один раз здригнулася душа. Була сильна гроза, вітер ревів, що здавалося, от-от зірве намет. Вмить галявину освітив розряд блискавки і розсік дерево неподалік палатки.
– Отоді дійсно злякався, – продовжує Микола Іванович. – Все таки які ми немічні перед силою природи…
Не проти відпочинку на березі озера Біле і дружина Миколи Ішутова – Любов Семенівна. Ось і нещодавно вона була тут.
– Тільки-но вчора поїхала додому, – розповідає Микола Іванович. – І син Сергій відпочивав. Якби ви приїхали на тиждень пізніше, то б і мене вже не застали. Бачите, намет я вже свій склав, ночую у вагончику, де трошки пропалюю буржуйку дровами, бо все ж зима наступає.
Керівники Білоозерського лісництва доручили  Миколі Івановичу стежити, чи бува де не займається від пожежі ліс, адже відпочиваючих у теплу літню пору сюди приїжджає немало. Вимірює він і рівень води в озері, стежить, коли відлітають птахи. Всі свої спостереження за кожні десять днів записує у щоденник, який наприкінці сезону, коли має повернутися у Рівне, передає у лісництво.
– За довгі роки життя на цьому березі відчуваєте якісь зміни у природі?
– Насамперед радію, як виросли дерева на цій поляні. Коли вперше сюди ступив, сосни були такі малесенькі, а зараз ніби небо підпирають. Стосовно води, то вона чиста, її можна пити. А от її рівень знизився. В деякі роки вода “падає” на 40 сантиметрів.  Цього року – на 20. Трохи міліє озеро…– зауважує пенсіонер. – Мабуть, вплинула меліорація.
– Не кожного ж дня до озера приходять люди. Сумуєте через брак спілкування?
– Тут деколи стільки людей побачиш, особливо коли починаються гриби і ягоди. Чорниць цього року не так густо було, а от тут вродило рясно. Я й сам не проти ними поласувати, назбирати літру-другу.

Замість холодильника – яма в землі

– Тут взагалі благодатна земля, щедра, – продовжує мандрівник. – Минулого року стільки грибів було, що ледь не в палатку заглядали. Та й цього назбирав і насушив кілограмів зо п’ять. Буде взимку з чого капусняк і суп варити.
За довгі роки Микола Ішутов пристосувався до умов проживання в диких умовах. Наприклад, замість холодильника йому слугує яма, викопана у землі, в холодочку під деревами і обкладена жестю. Молоко, вставлене в такий погребок, не скисає. Та й борщ, зварений на багатті, не псується й наступного дня. Харчі ходить купляти у Більську Волю. Не сам. Поряд із ним – його вірний пес Пусік, якого добре знають жителі навколишніх сіл. Мабуть, собака ще більше чекає весни, ніж Микола Іванович. Бо тварині тут і справді роздолля. А коли хтось підходить до “володінь” Ішутова, його вірний чотириногий друг зразу ж починає гавкати. Ось і нас не хотів підпускати до галявини. Мирно закрутив хвостиком тільки тоді, коли наш провідник, працівник лісництва Микола Єзор, заговорив до нього. Знайти місцину, де живе  Ішутов, не так і просто. Адже машиною сюди по бездоріжжю не доїдеш. Хіба що пішки з провідником можна потрапити у цей райський куточок.
– А як же вечорами без світла? – запитую рівненчанина.
– Та я його маю. У своїй будці-кухні прилаштував маленькі лампочки, які живляться від акумулятора. Отак і підсвічую, коли вечеряю, – каже.
Неподалік кухні прилаштував Микола Іванович на дереві дзеркало (чепуриться, видно, до Мавок лісових). На столику – зубна паста і щітка, найнеобхідніший посуд – сковорідка, каструля, ложки-виделки. “Господар” поляни телевізора не дивиться і радіо  не слухає. Спозаранку будять його птахи, які виспівують на всі голоси, і промені сонця зазирають в палатку.
– А ви чули, як хлюпає вода в берег? Такий спокій тоді на душі… – з посмішкою розповідає. – І наодинці за ці півроку зовсім не сумую. Роботу собі знаходжу.
Купається Ішутов до пізньої осені. Коли ж починаються приморозки, він збирається в дорогу. Складає скромні пожитки, зачиняє вагончик – і гайда додому в Рівне. Після спілкування з природою довго звикає до міського шуму. І знову чекає-не дочекається, щоб повернутися сюди – на берег озера Білого.
Марія ДУБУК,
Рівненська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО

 

 

 

• Нравится
•