Забирали навіть зварену пшоняну кашу від дітей. на насіння?
Підпис відсутній
Щодня в Україні вмирало 25 тисяч дорослих і дітей
...Післяреволюційний більшовицько-чекістський терор набрав такого розмаху, що соратники Леніна зрозуміли: якщо вони його не припинять – їм кінець. Тому в історії «країни Рад» наступив період НЕПу, а точніше, у березні 1921 року було проголошено нову економічну політику й у певному режимі знову запрацювали ринкові відносини. Але вже 1922 року вождь пролетаріату, пишучи листа до свого соратника Каменєва (його опублікували лише 1959 року), наголошував: «Надзвичайно велика помилка думати, що НЕП покладе край терору. Ми ще повернемося до терору, і до терору економічного». До нього згодом повернулися, і фактично у Союзі він тривав впродовж усього радянського періоду. (Зрештою, його наслідки очевидні й дотепер – комуністи нікуди не зникли, а лише перевтілилися в «українських демократів», діючи й далі методами брехні, цинізму й корупції).
Уже з 1929 року більшовики почали «закручувати гайки» й знищувати інтелігенцію, науковців, куркулів (так вони «охрестили» заможних хазяйновитих селян), усіх, хто хоча б чимось виявляв своє невдоволення новою владою. А найбільше воно проявлялося в Україні, бо саме тут селяни найсильніше були прив’язані до землі й чинили неабиякий спротив пролетарсько-колгоспній системі. Українці зі своєю національною ідеєю були для Москви як кістка у горлі. Цю ідею потрібно було знищити. А отже, найперше потрібно було прибрати національно свідому еліту й селянство – колиску душі народу. Недарма Сталін повторював: «Національне питання є, за своєю суттю, питанням селянства». І проти українського селянства у 1932 році розпочали неоголошену війну. Найстрашнішу з усіх: на найродючіших землях в день вмирало від голодної смерті 25 тисяч людей! І це цинічно приховувалося від усього світу. (Бо якщо у 1921-1922 роках голод морив Поволжя, то з усіх усюд сюди кинулися з допомогою. Лише з Америки надійшло 45 мільйонів доларів). Тепер Україна покривалася трупами, а світу показували штучно заповнені різним крамом полиці магазинів й платили шалені гроші продажним іноземним журналістам, аби ті писали, що «молода радянська держава процвітає у багатстві, будуючи соціалізм».
Соціалізм справді будувався. Але якими методами? Сталінський комуніст Хатаєвич у своєму виступі перед активістами-реквізиторами закликав їх: «...Поводьтеся як більшовики, гідні товариша Сталіна. Ваше завдання – взяти хліб за будь-яку ціну. Видавіть його звідусіль, де б воно не було заховане, – у печах, під ліжками, в льохах чи у схованках на задніх дворах. Не бійтеся застосовувати надзвичайні заходи. Вас підтримує партія. Товариш Сталін чекає цього від вас. Боротьба йде не на життя, а на смерть; краще зробити набагато більше, ніж недостатньо».
Комуністи перевершили усіх катів, забираючи навіть зварену пшоняну кашу від дітей. Теж на насіння? У серпні 1932 року було введено смертну кару за розкрадання колгоспної власності, чим санкціоновано вбивство тисяч голодних селян, які збирали колоски на колгоспних полях! Ось так втілився революційний лозунг: «Земля – селянам!» У грудні 1932 року впроваджено паспортну систему, а точніше кріпосництво – селяни не мали права виїхати із села. Їх прикріпили до колгоспів! У березні 1933 року видано наказ по Північнодонецькій залізниці, яким працівників залізниці зобов’язали заборонити селянам їздити потягами. І після цього сьогоднішні ленінці ще намагаються доводити, що голод був викликаний неврожайністю!
Зрозуміло, що такими садистськими методами не виграти війну проти українського селянства було неможливо. Тим паче, в Україну прислали 112-тисячну армію «свідомих пролетарів-голодранців» з братньої Росії, а спорожнілі українські села заселяли теж сусідами-росіянами. Знову той таки Хатаєвич у розмові з колегою-активістом безпардонно вихвалявся: «Цей рік був випробуванням нашої сили та їхньої витривалості. Потрібен був голод, щоб показати їм, хто тут господар. Все це коштувало мільйонів життів, але колгоспна система – це надовго. Війну виграли ми». Дякувати Богу, на певний час. Цікаво, як Симоненко і наш земляк-волинянин Мартинюк прокоментували б слова цього соратника-ленінця?
Хазяїв знищили, а з бідняків робили дегенератів
Радянський демограф-дисидент Максудов вважає, що три мільйони дітей 1932-1934 років народження померли з голоду у новозбудованій державі, а якщо точніше – у тюрмі народів... Так, лише у селі Шамраївка на Київщині від голоду вимерло 3000 людей! А тим часом чимало очевидців засвідчують, що зерно звалювали на купи просто неба. Накрити його не вистачало брезенту, і воно гнило. Про яке природне лихо чи неврожайність може йти мова, якщо один з колишніх активістів розповідав фізику Вайсбергу: «...Вимітали все дочиста. Забирали не лише продукти й живність, а й усі цінності й надлишки одягу, включно з іконами в окладах, мальованими килимками. Брали навіть металевий посуд, який би міг виявитися срібним. І всі заховані в криївках гроші...» Житель села Шамраївка Нестор пригадує, що коли до них секретарем партосередку прислали росіянина Ковальова, то всі були нажахані: «Це був дегенерат і садист. Коли він знущався над своєю жертвою, завжди сміявся. Під час першого розкуркулення він з приємністю викидав з хати на сніг напівголих дітей. На його обличчі не було зла: був сміх і насолода. Це був рафінований кат». Так робітничо-селянська влада вчила уму-розуму українців, настрахавши їх на десятиліття. Адже саме східні області України, які найбільше потерпіли від комуністичного режиму, його найбільше підтримували й досі ще підтримують.
Ленінські душогуби розуміли, що доки селянин живе за приватним принципом, він пускає глибоке національне коріння, й втримати імперію тоді неможливо. З українського селянина будь-яким чином треба було зробити пролетаря, якого б ніщо не прив’язувало до землі й до національної спадщини, а цікавив лише такий-сякий заробіток, щоб його вистачило на горілку. П’яному пролетаріату «всьо бєз разніци»... А горілки в крамницях у всі часи комуністичного свавілля вистачало. Щодо пролетаря, то він дохазяйнувався до того, що у кінці 1930-х років середньостатистичний радянський громадянин був бідніший за громадянина дореволюційної Росії.
Голод в Україні винищив стільки людей, що перепис 1937 року ніхто не опублікував – його й досі тримають в таємниці. Деякі статисти навіть поплатилися тоді своїм життям за «неправильне тлумачення цифр».
Радянська влада, окрім винищення народу, ще й витягнула з нього усе нажите добро. У ті роки в кожному маленькому містечку відкрили магазини «Торгсин» (Торговля с иностранцами). Там розплачувалися іноземною валютою, дорогоцінними металами та коштовним камінням. За жменю борошна тут віддавали чи не усі коштовності. Правда, працівники ДПУ теж не могли пропустити таку нагоду поживитися й намагалися будь-що довести незадекларованість коштовностей і вилучити їх у селян.
Рік тому український парламент, всупереч протистоянню пристаркуватих симоненківців, продовжувачів ідей комунізму, нарешті спромігся ухвалити закон про визнання голодомору 1932-1933 років геноцидом проти українського народу. Але демократичний світ разом з такими шанованими організаціями як ООН, ЮНЕСКО з острахом поглядаючи у бік Москви, вичікує й не поспішає підтримати українців. Хоча фашизм жорстоко раз і назавжди був засуджений за злочини перед людством, а винищення шести мільйонів єврейського народу визнано геноцидом, та комунізм й досі змією шипить в українському парламенті. Смерть від кулі – це одне. Смерть від голоду – зовсім інше. А від цієї страшної смерті під час голоду й розкуркулення в Україні загинуло не менше 15 мільйонів людей! І якщо збожеволіла мати вбивала одну дитину, щоб нею нагодувати іншу, то це навіть більш ніж геноцид. Це дикунський садизм і нечуваний запланований злочин. Але він визнається лише тоді, коли винні за це покарані. В Україні колишні злочинці ще й намагаються диктувати свої умови й впливати на розвиток держави, доводячи, що в Союзі вони збудували мало не кирзово-гумовий рай на землі...
Ольга ЖАРЧИНСЬКА
| Comments: |
