Маневицький хазяїн
Микола ОСТАПЕЦЬ має феноменальну пам’ять
– Коли розпочалася Вітчизняна війна, батько і старші брати пішли на фронт, а я з мамою і сестрами залишилися вдома, – розпочав нашу розмову Микола Прокопович. – Орав та сіяв. У 1943 році нас звільнила радянська армія, і я пішов у дев’ятий клас. А через рік, 12 грудня 1944-го мене забрали в армію. І провів я на нарах в казармі сім років, аж до 1951-го. Старше покоління, яке воювало, демобілізували, тож наше покоління служило за всіх.
Коли Микола Остапець звільнився з армії, йому було 24 роки. Він став студентом Ніжинського технікуму сільського господарства, вчився на механіка, на останньому курсі у 1955 році одружився. Дружина Ніна Федотівна закінчила Ніжинський педінститут. Батьки Остапця дуже хотіли, щоб їхній син зі своєю сім’єю жив у Борзні. Але тоді не вистачало кваліфікованих кадрів на Західній Україні, тож молоді спеціалісти з Чернігівщини – механік сільського господарства і вчителька – приїхали на роботу в тодішній Луківський район Волинської області. Їх навіть ніхто не запитував, хочуть вони чи ні.
– На Луківській машино-тракторній станції я пройшов шлях від механіка до керівника, чотири роки відпрацював директором, – згадує мій співрозмовник. – Люди старшого покоління добре пам’ятають, що таке МТС. Це організація, де була зосереджена техніка, яка обробляла колгоспні землі. Я старався, мене помітили і забрали на партійну роботу. У 1960 році перевели в Цумань другим секретарем райкому партії, згодом призначили головою райвиконкому.
У жовтні 1964 року Микиту Хрущова відправили у відставку, керівником Комуністичної партії став Леонід Брежнєв. Він почав кардинальну реформу адміністративно-партійної системи, стали розформовувати райони і створювати нові.
– Мене перевели у Маневичі в січні 1965 року. На той час це був найвідсталіший район області. Я тут працював головою райвиконкому до 1972 року. І аж до 1991-го – першим секретарем райкому партії. Є керівники, які приїжджали тимчасово, рік-два працювали, і їх знову кудись переводили. А я все життя віддав цьому району. Цей край та його люди стали для мене рідними. Все, що ви бачили в місті та в районі, збудоване за цей період. Я був і архітектором, і будівельником. Будь-яку роботу треба починати з людей – підбір кадрів. Не кожен може працювати керівником, це дано від Бога. Щоб йому вірили, він повинен бути чесним, порядним, не зловживати своєю посадою, а людям треба довіряти, тоді вони все зроблять. Спорудили 30 будинків культури та клубів, близько сорока шкіл. В районі 72 села, і під моїм керівництвом до них проклали дороги – хороші і погані, але до кожного. Такого не зробив жоден район в області. Ми збудували Маневицьку районну лікарню та медичні заклади у селах.
Знакові об’єкти, які були споруджені при Остапцю: льонозавод, комбікормовий, овочесушильний в Колках, торфобрикетний завод “Сойне”. Я слухав Миколу Прокоповича, і був вражений його феноменальною пам’яттю. Він не задумуючись називав цифри, з якими прийняв район понад сорок років тому:
– Ми мали 36 тисяч гектарів землі, з них 26,6 тисячі – орної. У нашому бідному поліському районі ми сіяли п’ять з половиною тисяч гектарів кукурудзи, закладали 200 тисяч тонн силосу. Або візьмемо для прикладу врожайність зернових: коли я прийшов, вона становила шість центнерів з гектара, а валовий збір по району – вісім тисяч тонн. А у 1988 році ми збирали вже 32 центнери з одного гектара і мали більше 50 тисяч тонн валового збору. Це ж не полтавські чорноземи, а бідна поліська земля. Її потрібно було якось удобрювати, і ми зайнялися тваринництвом. У 1965 році великої рогатої худоби було 17 тисяч, а коли я пішов – 55 тисяч. Це давало нам 850 тисяч тонн органічних добрив на рік.
– Миколо Прокоповичу, що Ви відчуваєте, коли їдете по району і бачите зруйновані ферми та господарства, які будувалися під Вашим безпосереднім керівництвом?
– Дуже боляче на все це дивитися. Вже багато понищили. Те, що допустив Кучма, на його совісті, не беруся критикувати, але село знищили. Зараз їду і дивлюся – землі, де колись вирощували кукурудзу та пшеницю, заросли бур’янами.
Остапець уже десять років очолює Маневицьке управління водного господарства, за що він щиро вдячний Юрію Йосиповичу Бахмачуку. У меліорації працює так само самовіддано, як звик за все життя на будь-якій роботі. Миколі Остапцю у радянські часи кілька разів пропонували різні високі посади в Луцьку, але він категорично відмовлявся:
– Мені люди в районі вірили, на-діялися на мене, тож совість не дозволяла все кинути і поїхати в Луцьк.
У Миколи Прокоповича звичайна хата, а не шикарний особняк. Ще перший секретар обкому Палажченко (нині покійний) казав Остапцю: “Збудуй собі нормальний будинок”.
– Але я не міг, – каже Микола Прокопович. – Як потім дивитися людям в очі, які не мали такої можливості. Так само, як і всі в Маневичах, зараз дрова рубаю та грубку топлю.
За свою роботу Микола Прокопович отримав дев’ять орденів і 17 медалей. Колись внук Андрій, відповідаючи на запитання, хто у його житті є ідеалом, сказав: “Дід Микола”. Це, мабуть, найвища оцінка для Миколи Прокоповича.
Кость ГАРБАРЧУК,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
Народився 10 листопада 1927 року в містечку Борзна Чернігівської області у багатодітній селянській родині. З 1944-го до 1951 року служив у радянській армії. Закінчив Ніжинський сільськогосподарський технікум. З 1955 року – на Волині. Працював у Лукові директором МТС. З 1960 року – на партійній роботі. Із січня 1965-го живе в Маневичах: працював головою райвиконкому, з 1972-го до 1991-го – перший секретар райкому партії. Десять років очолює Маневицьке управління водного господарства. Дружина Ніна Федотівна – вчителька, син Василь – лікар, донька Тетяна – державний службовець.
| Comments: |
