Школярка зі Львова подала на батька в суд
Мар’яна зі своїми названими батьками і братиком
«Я – не іграшка»
“Я, Рахматова Алiса Муратiвна, з 2002 року проживаю у сiм’ї Головачів. Я дуже їх люблю й не уявляю життя без моєї бабусi Янiни, дiдуся Володимира, тата Романа, мами Юлi i братика Андрiйка. І ще мрiю про день, коли називатимуся не Рахматова Алiса Муратiвна, а Головач Мар’яна Романiвна.
Я не люблю батька, якого призначив менi суд. Нiколи його не знала, не вважала батьком i не хочу вiд нього нiчого. Я не хочу його бачити. Не хочу носити його прiзвище i бути по батьковi Муратiвна. В школi мене кличуть Мар’янкою і всi знають, що я – Головач Мар’яна Романiвна. А Рахматова Алiса живе лише на паперах...” – чорнооке дiвча мовчки простягує списаний акуратним учнiвським почерком лист паперу. Це копiя заяв. До прокурора. До суддів. До Президента України. Таких заяв 14-рiчна дiвчинка зi Львова написала багато…
– Вони думають, що я iграшка: вiдiбрав в одного i вiддав iншому – пограйся. Чого я маю йти жити до якоїсь чужої людини, яку я нiколи не знала? Лише через те, що суд визнав його батьком? А чому суддi i прокурори не хочуть зрозумiти, що я вже маю тата i маму, що я їх люблю i не хочу без них жити? – Мар’янi важко зрозумiти ці дорослi iгри. Ховається за широку спину тата Романа. – Тату, ти мене йому не вiддаси? – тулиться до шорсткої щоки.
– Не вiддам. Нiкому не вiддам. Хiба якщо ти сама захочеш вiд нас пiти, – усмiхається Роман Головач своїй не рiднiй i найрiднiшiй донечцi.
«Йому потрібна земля»
...Мар’янка з’явилася у сiм’ї Головачiв п’ять років тому. У цей час ще була жива її мама, але вже не стало бабусi. Старенька загинула пiд час пожежi.
– Я пам’ятаю нiч, вогонь i як бабця кричала, щоб я втiкала. Я бiгла вiд вогню, а бабуся чомусь повернулася назад у будинок, – пiсля тiєї пожежi Мар’янка не любить темноти. Хоча має свою кімнату, але боїться знаходитися там одна. Спить у кiмнатi з бабусею Янiною та дiдусем Володимиром, котрi пiсля смертi матері та бабусi стали офiцiйними опiкунами.
– Мiла, мати Мар’янки, була моєю двоюрiдною сестрою. Вона померла вiд цирозу печiнки. Що там казати: не склалося життя у моєї сестри. Її чоловiк Мурат, таджик за нацiональнiстю, вмовив поїхати до нього в аул. Заледве звiдти назад на Україну втекла. Тут вже розлучилися. Мар’янка народилася через два роки пiсля їх розлучення. У цей час i в нас з Юлею народився Андрiйко. Мар’янка старша вiд Андрiя лише на три днi. То й маємо собi двiйнят. Вони в одному класi навчаються i за однiєю партою сидять, – розповідає Роман. Коли не стало бабусі, а мама почала шукати розради у чарці, для Аліси-Мар’янки (Алісою дівчинка записана в документах, але всі її кличуть Мар’янкою) було два шляхи: поповнити ряди вуличних “генералів вокзалів” або сирітський будинок. Та, на щастя, родина Головачів забрала маленьку до свого дому. Незчулися, як Мар’янка почала кликати їх мамою і татом. А з Андрійком вони стали друзями-нерозлийводою. Андрійко і сьогодні ні на крок не відпускає від себе названу сестричку.
Півтора роки тому під час шкільної перерви до Мар’янки підійшов незнайомий чоловік і сказав, що він її батько, і Мар’янка житиме з ним, і що, де потрібно, він все “замаже”.
– Дитина тоді дуже злякалася. Вона весь час плакала і просилася нікому її не віддавати, – згадує Юля Головач. Тоді ще ніхто не знав, що за право залишитися для Мар’янки татом і мамою їм доведеться боротися роками.
Згодом суд визнав Лясковського (Рахматова) Муратхона Холматовича батьком Мар’янки і наказав дівчинці йти до нового тата жити. Те, що у тата немає житла, і він сам живе у приймах другої дружини разом зі своїм пасинком у маленькій кімнаті без кухні, ванни та туалету, в гуртожитку, суддів не цікавило. Ніхто не перевірив: чи працює десь майбутній батько, на які кошти він утримуватиме дитину. Чому змінив прізвище й чи не знаходиться, бува, у кримінальному розшуку іншої країни?
Та на момент рішення суду Мар’яні було не два рочки. 13-річну дівчинку не так легко було змусити покинути рідну для неї сім’ю і йти жити до незнайомих людей. “Де цей батько був 13 років? Де був тоді, коли я залишилася сиротою? Я добре розумію, чому Рахматов з’явився. Після смерті бабусі й мами залишилася земельна ділянка у центрі Львова. Ось ця ділянка йому й потрібна, а не я. А мене він продасть у рабство”, – школярка каже, що жоден суд не змусить її йти жити до цього чужого їй чоловіка, якого вона побачила вперше у 13 років.
«Маму тримали на ланцюгу»
Коли Мар’янка показувала її і Андрійка комп’ютер – подарунок тата Романа і мами Юлі, пролунав дзвінок.
– Мамо, хтось прийшов! – Мар’янка притихла, наче лiсове звiрятко. Дослухається до розмови на порозi квартири:
– Це вiн прийшов. Ще татка вдарить.
За порогом – два темношкiрi чоловiки.
– Алiса, пойдем ко мне. Моя жена будет тебя любить. Я куплю тебе 600-ый “мерседес”. У тебя будет много денег, – фiксує диктофон у моїх руках. Але дівча мiцнiше пригортається до тата Романа. Вiдмовляється вiд грошей, авта. Крiзь сльози просить чужого їй батька не приходити. – Видит Бог – это моя дочь, и она должна жить со мной. Я ее люблю. А эти – для нее чужые люди. Подрастет – и выбросят ее на улицу. Тогда прибежит ко мне. Но захочу ли я ее тогда принять? – пояснює менi Муратхон Рахматов. Запитую, де житиме у нього дівчинка. Каже, що відгородить їй ширмою кут.
– Я все пам’ятаю! Як мама була жива, то розповідала мені, як у вашому аулi в Таджикистанi її тримали на ланцюгу. Казала, що працювала, як наймичка, i що там вже у 13 рокiв дiвчаток продають замiж за калим. Ви і мене продасте у рабство. Не приходьте сюди. Я не хочу вас бачити. Я маю тата! – заходиться криком дівчинка…
Судді цього крику не чують. Не чують погроз, з якими стикаються сім’я Головачів і їх названа донька.
– Він мені казав, що зловить, наколе наркотиками, вивезе з України, а в аулі 100 баранів за мене дадуть. А судді: йди до нього жити, – схлипує Мар’янка. Вже двічі Муратхон Рахматов намагався її викрасти. Обидва рази на заваді стали працівники Сихівського райвідділу міста Львова. Та одного разу визнаний судом батько все ж викрав дівчинку і повернув до школи лише в кінці уроків.
– Рахматов постійно погрожує мені вбивством. Хай я помру, але доньку не віддам, – тепла рука тата Романа лягає на Мар’янчину голівку. Мар’янка боїться виходити на вулицю. Закони про захист дітей в Україні – порожні слова.
Світлана МАРТИНЕЦЬ,
м. Львів
Фото автора
| Comments: |
