Затискає паличку в зубах і… пише
Мама Лідія гордиться успіхами свого сина
Увесь світ – у вікні лікарняної палати
У селі Полянь Славутського району на Хмельниччині немає людини, яка б не захоплювалася силою духу цього молодого, обділеного здоров’ям чоловіка. Відверто кажучи, літ двадцять п’ять-двадцять вісім тому мало хто вірив, що Ліда зможе виходити такого хворого сина. Але молода мама, яка рано овдовіла і на руках у якої було ще двійко дітей, не здавалася. Її опіка і любов, а також турбота медиків давали результат. Скільки вона його, маленького, вивозила по лікарнях! Тоді увесь дитячий світ Юри “поміщався” у вікні лікарняної палати...
Вдома хлопчик не раз зі сльозами на очах спостерігав, як його братик та сестричка бігають на вулиці, бавляться іграшками, будують піщані замки. Йому ж не вдавалося пізнати таких звичних для малят радощів життя.
Юра ріс допитливим хлопчиком, його усе цікавило, тож інколи мамі було важко пояснити дитині “що” і “чому”. Вона багато читала сину пізнавальної літератури, але одного разу зрозуміла, що цього йому замало. Жінка попросила педагогів займатися з хлопцем. Вчителі дивувалися: цей особливий учень, який не міг ворухнути ані ногами, ані руками, швидко опановував шкільну програму.
Лідія Костянтинівна показує синів атестат про закінчення середньої школи. У ньому рясніють записи “відмінно”, лише з двох предметів стоїть “добре”. Такій наполегливості і старанності Юрія можна тільки позаздрити. Важко уявити, як він, не маючи можливості самостійно тримати в руках книгу, тим більше – ручку(!), зміг виштудіювати шкільні програми з дванадцяти основних предметів.
Комп’ютер Юрі виділив Фонд Катерини Ющенко “3000”. Йому першому у селі провели Інтернет…
– Так, тоді було нелегко, – зізнається Юрій. – Це тепер я герой – маю комп’ютер. Не уявляю, як жив без цього дива техніки.
Дипломну роботу набирав кілька місяців
Шкільної науки хлопцеві видалося замало. Тож він вирішив стати... студентом університету. Звісно, мови про те, що зможе навчатися у аудиторіях разом з друзями, й бути не могло – Юра в побуті не може обійтися без сторонньої допомоги. Він вирішив здобувати вищу освіту “дистанційно” й 2004-го року став студентом відкритого міжнародного університету розвитку людини “Україна”. А нині Островський вже має диплом бакалавра!
– Доводилося когось з рідних просити, щоб набрали тобі на комп’ютері дипломну роботу? – цікавлюся у Юрія.
– Чому це? Сестричка Оля вже вчителює, брат Костянтин – студент Севастопольського морського технологічного інституту. У них своє життя, якось не випадає часто їх тривожити. Не дивіться, що у мене руки безсилі, я сам впорався. Правда, сидів за клавіатурою добрих кілька місяців.
Дивлюся, як Юрій працює за комп’ютером – і душа щемить. Оскільки має неслухняні руки та ноги, навчився працювати... зубами. Спочатку затискає “мишку” між головою та плечем, щоб поставити курсор на потрібне місце, тоді натискає на клавіші спеціальною паличкою, яку тримає в зубах. Титанічна праця! Юрій розуміє, що не має права на помилку, адже кожен рядочок тексту вимагає від нього надзусиль. Він спершу в думках виписує абзаци, а потім копітко, буквочка до буквочки, виводить літери на екран.
Навчився Юрій і відповідати на телефонні дзвінки. Підняти скоцюрбленими через хворобу руками телефонну трубку не може, тож прилаштував до неї спеціальний шнурок, за який теж зубами притягує слухавку до вуха. За допомогою тієї ж “чарівної” палички, якою працює на комп’ютері, він набирає в телефоні номери друзів.
Донедавна комп’ютер і телефон були єдиним зв’язком зі світом для Юрія Островського. Нині він має власний автомобіль. Придбало його для обдарованого хлопця керівництво Хмельницької атомної електростанції. Сам керувати транспортом Юрій не може, але ще ніхто не відмовив йому у проханні відвезти в місто чи до родини в інше село...
Наталія КРАВЧУК,
Хмельницька область
Фото Олександра ШУСТЕРУКА
| Comments: |
