З «поліською картоплиною» на «білий дім»!
Степан ПРИХОДЬКО
У Каневі рубав ліс, у Барнаулі піднімав цілину
Однак підозра, що розшукуваний мною герой “гранатового трилеру”, який розігрався восени 2004, таки не зовсім звичайний пенсіонер-колгоспник, посилилася, коли запитав перехожого в селі Рудка-Червинська, як знайти його хату, і почув у відповідь: “А, це наш Кореспондент!”
Прізвиськ, як відомо, випадкових не буває. Справді, дядько Степан до писання небайдужий (його замітки можна знайти в місцевій районці) та ще й полюбляє водити дружбу з журналістами. З колишнім відповідальним секретарем газети “Волинь” Святославом Крещуком, похвалився мені, добре знався, вони навіть теплицю, щоб вирощувати ранні овочі, разом надумали спорудити на Приходьковому городі, господар вже й матеріали зібрав і місце підготував. Чекали весни. Але взимку Крещук помер…
– Я нічого не знав, – розповідає, – випадково в Луцьк приїхав… Дзвоню в квартиру, аж сусід виходить і каже, що Святослава вже нема, сьогодні похоронили. У мене й ноги підкосилися…
Крім газетних заміток, Степан Приходько захоплюється й іншим писанням. Завівши до свого “кабінету” (невеличкої кімнатки-спальні), показує купу списаних загальних зошитів. Бере верхній:
– Оце вже сорок сьомий почав! “Обереги народної творчості” називається.
– І що ж Ви пишете?
– Пісні, легенди – все, що почую в селі. А ще переписую Біблію. Я поставив собі мету – переписати все Священне Письмо…
Відразу зауважу, дядько Степан не із сільської інтелігенції, пенсію свою заробив мозолями. Вчився в юності на тракториста, але механізатором працював недовго: потрібно було заробити матеріалу на хату – подався з односельчанами ще вісімнадцятирічним юнаком аж у Комі ліс валити. Але Північчю його юначі мандри не обмежилися. Побував у Каневі й Барнаулі. Але не в тих містах, в яких думаємо: не на Дніпрі і на Алтаї, а в Каневі Печорському (таку, виявляється, мав назву розташований за болотом район міста Печори, сумнозвісного центру сталінського Печорлагу) і в Барнаулі Сибірському (село в Курганській області) – після училища цілину піднімав.
Що цікаво, вчився на тракториста-комбайнера Степан аж у Воронезькій області, практику (цілий рік) також проходив на цілині, але вже в Казахстані – у пік її освоєння.
Напарником у нього був місцевий казах Мишалим. Так той працював удень, а Степан-практикант – уночі. Тож їхній трактор майже не стихав, а степам все одно не було ні кінця, ні краю. Жили цілинники в будиночках-чотиристінках, деяким сімейним, правда, дістались і справжні хати. У такій мешкав і Мишалим з дружиною та дітьми. Якось гостював у них Степан: пригощали міцнющим казахським чаєм-чифіром, кумисом і вареною кониною. Та найбільше вразив поліського юнака сморід у хаті, що виїдав очі.
– Тепер би мені туди, то нічого й не почув би, – жартує дядько Степан. – Вісімнадцять років на колгоспній фермі пропрацював (корми бичкам підвозив), от і втратив нюх… А сморід в казахських помешканнях панував через те, що вони там зберігали шкури забитих домашніх тварин. Казахи до нього звикли, а мені було хоч носа затуляй.
Помандрував дядько Степан по світу, поки назад до рідного села не прибився. Працював і під Луцьком, і в Луцьку кілька років: спочатку на Гнідавському цукровому заводі, потім на цегельні – цегли на хату заробив, бо сім’ю завів.
На концерт – з «лимонкою» в торбині
Ну, а тепер про його “гранатовий вояж”.
Начитавшись партизанських мемуарів, дядько Степан називає свою знахідку “поліською картоплиною”. А знайшов цю небезпечну річ на паcовищі, у калюжі лежала – ще й ногою наступив на неї. Підняв, а то “лимонка”. Без запалу, правда, була. Заніс її додому й заховав у дворі. Думав, у музей якийсь при нагоді віддати.
Кілька років пролежала граната у сховку.
– А то народилась у мене внучка в Луцьку, – розповідає. – Поїхав я провідати її та й гранату заразом прихопив, аби нарешті в музей занести (у торбину поклав). Приїхав до Луцька та й одразу у музей воєнний пішов: з його директором був знайомий. Приходжу туди, а директора нема: на концерт художніх колективів Маневицького району, кажуть, пішов. Піду і я, вирішив, це ж майже мої земляки виступатимуть, подивлюся, а заодно, може, директора зустріну…
І подався дядько Степан з гранатою в драмтеатр. У партері, правда, не наважився сісти, бо там усе солідні персони сидять, а в нього ж у торбині лежить вибухова річ, хоч і без запалу. Тож влаштувався на гальорці. Зустрів там після концерту і директора музею, але гранату той не взяв. Та Приходько не дуже журився, пішов ночувати до сватів. Гранату ж вирішив наступного дня занести землякові, котрий працював в облдержадміністрації: він колись просив для своєї колекції.
– Я раненько встав, забрав свою “картоплину”, поїхав спочатку зі сватом на його фірму подивитися, де він працює. Потім пішов у собор помолитися, і аж тоді – в облдержадміністрацію. Питаю в чергового, чи є такий-то вже на роботі. “Нема, – відповідає, – чекайте”. “Добре, – кажу йому, – але як ітиму до нього в кабінет, то залишу у вас цю річ…”
І Приходько вийняв з торбини “поліську картоплину”. Від несподіванки черговий онімів. Яким був їхній діалог далі, дядько Степан точно не пам’ятає. Але не встиг він дочекатися знайомого, як до “білого дому” понаїхало репортерів із фотоапаратами та телекамерами, прибула, звичайно, і міліція, навіть сапери. Накинулись усі на “терориста” із запитаннями, забрали гранату. Після того, як він розповів про свій “гранатовий вояж”, усе ж відпустили. Та через кілька днів повісткою викликали в районну міліцію. Мусив там розповідати все знову. Записали й завезли Приходька в… райлікарню – на обстеження до психіатра. Та від послуг лікаря чоловік рішуче відмовився.
Микола Шмигін,
Волинська область
| Comments: |
