Двоє у фортеці і собака

Баба Стефанiя живе у кам’янiй фортецi. Разом зi своїм дiдом, тобто чоловiком, Романом. Тут вона народилася, тут споконвiку жила її мама i мамина сiм’я. І каже, що, напевно, звідси її з дідом уже й у “вишеньки” понесуть. Хоча анi в баби, анi в дiда чи їх пращурiв голуба кров не текла, тим не менше Стефанія з Романом, за паспортом – українцi Болої, не якiсь там самозванцi чи приблуди. Вони є повноцiнними власниками... фортецi.  I це не порожні балачки. Болої мають на володiння фортецею вiдповiднi документи...

Польська графиня подарувала фортецю українській покоївці

Замок у селищi Микулинцi на Тернопiльщинi побудований ще у XV столiттi родиною Йордонових. Тодi ж була побудована фортеця, де нинi в однiй з трьох оборонних башт i мешкають дiд з бабою та їхній пес Босий. Собака також старожил – 15 літ у фортеці живе. Стефанія іноді бiдкається, що цукерки для пса скiнчилися, а пенсiї ще не принесли.

До 1940-го року, коли радянська влада вивезла до Сибiру останнiх панiв Микулинцiв, кому замок iз фортецею тільки не належали! Спершу їх власницею була донька гетьмана Миколи Синявського – Анна, з родини Боровських. У 1637-му маєток викупив Станiслав Конецпольський.  Пiсля Станiслава повноправною господинею замку i тернопiльського мiстечка стала графиня Юзефа Рей. I врештi (хто б мiг подумати!), графиня дарує фортецю простiй селянцi, яка була в неї у прислузі, тобто матерi баби Стефи. Щоправда, баба Стефа каже, що панi могла б i на бiльше розщедритися, аж нi! Замок, у якому сама мешкала, графиня подарувала далеким родичам.
Та пани приходили й відходили, а Болої, як жили, так i живуть у фортецi. Ні минула, анi нинiшня влада нiчого їм кращого чи гiршого не пропонувала. Ремонт фортецi дiд із бабою самотужки роблять.
– А може, ви менi свою фортецю продасте? – пiджартовую.
– А що ви пропонуєте, – всерйоз сприймає мою пропозицiю дiд Роман.
Мiж ним та бабою спалахує суперечка. Баба хоче взамiн за фортецю трикiмнатну квартиру з доплатою у грошах. І не десь там у Москвi, Києвi чи у Римi, а таки тут, у рiдних Микулинцях. Дiд же на менше, як особняк, не погоджується. Каже, що вiн у своїй фортецi, як пан на курортi, i в чотирьох стiнах гнити не збирається.
– Дивiться, якi у нас стiни – товщина два метри. Тут кiмната, через стiнку – двi, i внизу – апартаменти.
Хоча й кiмнатку п’ять на п’ять апартаментами назвати важко, але я з дiдом погоджуюся: фортеця, беззаперечно, краща за квартиру. Баба бере руки в боки – i до дiда: хто справжнiй власник фортецi? Дiд – приймак, то ж право першого голосу – бабине.
Запитую стареньку, чи привиди її не тривожать. Вiдмахується. Каже, що їй вистачає і живого пiд боком. I далi про графиню, з онуками якої в дитинствi бавилася, розповiдає:
– Наша панi була такою доброю, що й не сказати! Хрестини у мiстi, весiлля чи похорони – вона всім допомагала. Де грошима пiдсобить, де – продуктами, дровами чи одягом. Панi нiколи в бiдi нiкого не лишала. Мала двох своїх дiтей. Син на фронтi загинув, а донька Мариня така, як і мати, файна була, але, як i брат, молодою спочила. Перед смертю побудувала для бiдних лазарет i сама людей лiкувала. А нинi що? Як захворiєш – швидше вмреш, як тобi хтось допоможе. А що, ви й справдi хочете фортецю нашу купити? То ми продамо. Та фортеця менi вже в печiнках сидить! Кожного дня екскурсiї приїжджають – життя спокiйного немає. Я часто з фортецi й не виходжу. Того лiта панi з Києва, так файно вдягнена, на машинi дорогiй приїжджала. Обiцяла, що в нашiй фортецi зробить готель i ресторан. А нам, казала, двокiмнатну квартиру дасть у п’ятиповерховому будинку в Микулинцях. I що? До нинiшнього дня чекаємо. Та панi весь наш сад вирубала – i зникла. Немає нi панi, ні квартири, анi саду.
– А навіщо сад дали тій пані вирубати? – дивуюся.
– А то все он, дідо винен. Приспічило: особняка йому подавай, – відмахується.

300 рублів – за охорону пам’ятки історії

Стефанiя розповiдає, як туристи з Польщi, Англiї та Канади дивуються, що вона ось так із дiдом живе.
– Усе допитуються, чи нам держава грошi за охорону архiтектурної пам’ятки платить, –  дідо таки зловив паузу, щоб слово мовити. Але баба швиденько про приймака нагадала. Дід відвернувся від неї.
– Мамi за те, що охороняла фортецю,  платили 300 рублiв, –  баба Стефа загинає на руці один палець. – Нам  не платять нiц, – другий палець. – Якби ми тут не жили, то вже давно все розікрали й каменя на камені не лишилося б, – третій пішов у хід.  Врешті, зрозумiвши, що мiй вiзит квартири їй не обіцяє, втрачає цiкавiсть.
– Панi Стефо, – не стримуюся. – А якщо родина графинi, та, що в Англiї мешкає, захоче повернути собi замок i фортецю. То що, де жити будете?
– А хто ж їм вiддасть? – щиро дивується. – Коли ж отак усi захочуть повернути собi замки, фортецi, будинки, хутори, землю – що ж нам залишиться? Якщо графиня Юзефа була власницею Микулинців i кiлькох сiл, що ж це виходить – полякам усе повернути? З людьми, чи як? У нас пiвмiстечка євреїв жило, а якщо й вони захочуть свої будинки повернути, то що, українцям, якi нинi там живуть, із торбами по свiту йти?
Тож, очевидно, баба Стефанiя даремно свою фортецю не вiддасть.
– Як думаєш, може, після виборів врешті  хто купить нашу фортецю? – проводжають мене до дверей.
– Може, й купить, – кажу.
Ось так і живуть у фортеці. З надією. Від виборів до виборів.  
Світлана МАРТИНЕЦЬ,
Тернопільська область

• Нравится
•