На кавалерку мотоциклом – у 85 літ!

З вітерцем до коханої помчить Федір МОЛОЧКОВСЬКИЙ

З вітерцем до коханої помчить Федір МОЛОЧКОВСЬКИЙ

Федір Костянтинович – дідусь нівроку, незважаючи на свій поважний 85-річний вік. Принаймні виглядає молодшим на два десятки літ. Зустрічає, щоправда, похмуро, але за хвилину, почувши запитання, його обличчя осяває усмішка: “Люди кажуть, що на кавалерку щотижня їжджу?” І, вщипнувши мене за носа, мовляв, ото цікава Варвара знайшлася, запрошує до хати: “Ходімо, про своє життя розкажу, і про кавалерку теж”.

В дитинстві був вуличним жебраком
Федір Молочковський вже давно живе у селі Залужне Локачинського району на Волині. Хоча сам родом із Житомирської області. Він був найстаршим з восьми дітей Молочковських. Набідувалися вдосталь. Батька прозвали “твердоздатчиком”, бо мала сім’я трохи більше чотирьох гектарів землі, а в колгосп вступати не хотіла. Тож скоро глава сімейства загримів у каталажку, а жінка з дітьми посеред зими опинилася на вулиці. Тоді виживали, як могли. 11-річний Федір став... жебраком.
 – Якось одна жінка мені, голодному, порадила зайти в першу-ліпшу хату і просто попросити їсти, – згадує співрозмовник. – Я й пішов. Спочатку в одну, потім в другу, третю... Люди в їжі не відмовляли, завжди ділилися якимось куснем хліба чи картоплиною. І мені це так сподобалося, що я втік з дому. Просив хліба біля магазину в Бердичеві. Хоча нас таких тоді постійно відловлювали і в дитячі “прийомники” розвозили.
Але, як розповідав Федір Костянтинович, тих, хто спробував свободу, не так уже й просто було посадити під замок. Він тікав, ховався і навіть поміняв своє прізвище на материне, щоб не знайшли. Ось так вуличним жебраком і виріс. Потім таки повернувся додому, влаштувався працювати на Житомирський аеродром, і тут потрапив під окупацію. Лише у 1944 році його мобілізували на фронт.
– Закінчення війни застало мене під Прагою, був тричі поранений, – продовжує розповідати Федір Костянтинович. – Повернувся додому, а там батька знову немає: відправили на 15 років у Воркуту. Бідоття кругом. І я подався у світ, заїхав сюди, на захід. У селі Луковичі влаштувався склорізом, працював разом з таким собі дядьком Іваном. Мав він гарну дочку на ім’я Валентина.
Молоді познайомилися і навіть кілька разів спілкувалися, але бути їм разом не судилося. Бо не встигли почуття розгорітися, як згасли через маленьке непорозуміння.
– Було тоді якесь свято, – неохоче згадує. – А я, голодний, проходив повз її будинок. Дивлюсь, вона стоїть на балконі і всміхається (а її сім’я була заможна). “Чого, – питаю, – така весела?” А вона відповідає, що поснідала, то й настрій добрий. Ну, я і запропонував, що міг би разом з нею пообідати. А вона почала віднікуватися, мовляв, люди побачать, почнуть сміятися. Я тоді сплюнув, розвернувся й пішов від неї... на 52 роки. Це вже потім вона мені пояснила, що мала мачуху, якої дуже боялася і не сміла без її згоди й кроку ступити.

«А коли ти хочеш,  щоб я приїхав?»
Так їхні шляхи розійшлися. Поодружувалися, виховали дітей: у Валентини їх було двоє, а Федір має трьох. Цікаво, але вони навіть не знали, що все життя прожили у сусідніх селах. Коли вісім років тому Федір Костянтинович став вдівцем, випадково зустрілися. Побалакали про те-се, та й розійшлися. Але вже через тиждень 80-річний кавалер завів свій старенький мотоцикл і поїхав шукати Валю, бо при розмові не розчув, де саме вона живе. І таки знайшов! Каже, що від нього зовсім недалеко. Якщо полями – кілометрів вісім буде. А от як розвезе, треба на дорогу звертати, де усі 20 “набіжать”. З тих пір і їздить у гості.
– Чому ж не зійтися та не жити разом? – запитую у діда Федора.
– А нема як, – відповідає. – Вона ж залишилася опікуном для трьох своїх внучок. Їхній батько, її син, помер, а матір через суд позбавили батьківських прав. До мене перебратися не може, а я хоч і живу один, не покину нажиту господарку, щоб на чужу піти. Мені діти допомагають. Невістка наварить їсти, затоварить холодильник продуктами, та й на кілька днів вистачає. А син он газ проводить.
Майже щотижня Федір Костянтинович заводить свій 30-річний мотоцикл з коляскою і з тріскотінням-диркотінням їде у гості. Там його радо зустрічають й онучки Валентини. Каже, що люблять його і поважають, бо він ні разу за стільки літ “не всунув носа у чужі справи”. Навіть показує номер мобільного найстаршої дівчини, виведений на клаптику картону величезними цифрами. І тут таки питає, чи можна з мого зателефонувати.
– Здоров, Валю, як там? Що доброго? – після обміну привітаннями розмова плавно перейшла на сільські буденні справи: скільки хто зібрав картоплі і у кого як вродили грушки. І не менш плавно полилася  в лірично-романтичне русло флірту:
– Коли приїду? А коли ти хочеш, щоб я приїхав? Ні, скажи ти...
Таки справді – коханню підвладний будь-який вік!
Мирослава КОСЬМІНА,
Волинська область

  •  
Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>