Пригоди «Тамарки»
Ольга Зімич – одна із учасниць партизанського зльоту на Любешівщині. Її спогад і ліг в основу цієї розповіді. Йдеться ніби про корову з ласкавим йменням Тамарка, а насправді – про складні перипетії того нелегкого воєнного часу, що відбились і на долі людей.
Ольга Григорівна – родом із Судча. Росла сиротою, з ранніх літ пішла, як кажуть, у люди заробляти на кусень хліба. Трапилось щастя – заміж вийшла у В’язівне, на хутір Мазурів Гай. А тут – війна. Чоловіка, радянського активіста, як і всю сім’ю, окупаційна влада жорстоко переслідувала. Господарство свекра було знищене, а сім’я дивом врятувалась, знайшовши дорогу до партизанського лісу. Худобу ж забрали німці до фільварку в Любешові. Ользі Григорівні особливо важко було згадувати про молоденьку корівчину Тамарку. Хто так назвав худобину, не пригадує, хоч знає: у ті часи, казали священики, що гріх скотині давати імена людей. А от Тамарка прижилося. І така була вона справна, невибаглива, спокійна!
Ще телицею трапилась з Тамаркою біда: чиясь корова вдарила її у ребро, та так сильно, що поламала його. До речі, ота рана, яка зажила, допомогла Ользі Григорівні впізнавати тварину, але про це згодом.
Так Тамарка опинилася у Любешові, але її, як виявилось, не у фільварок віддали, а старій жінці, Варварі Редько, яка німцям, що у місті стояли, їсти готувала.
Про це Ольга Григорівна уже пізніше дізналась, коли на якийсь час селище зайняли партизани-федорівці, і жінка навідалась до Любешова. Тут побачила вона свою Тамарку – по рані впевнилась, та й корова знайомим “му-у-у” відгукнулась на її голос.
Та що робити? Хтось із сусідів сказав жінці, що це корова начальника залізничної станції, знайомого поляка. Але це ж треба чиєсь втручання, щоб повернути єдину годувальницю у сім’ю. І побігла Ольга Григорівна до партизанського командира, що квартирував у місцевого любешівця. Розповіла про те, що трапилось, і їй для супроводу дали двох партизанів. Пішли вони до начальника “колєйового”. Тут жінка й дізналась, що ж сталося: коли німці залишили селище, син поварихи віддав корову за два літри самогону поляку! Правда, повернув той Тамарку законній господині без будь-якого опору. Але що робити з коровою, коли у тебе ні кола, ні двора, а на руках дитина? Тож вирішила Ольга Григорівна гнати корову до брата в Судче до спокійніших часів. А до таких часів було, ой, як далеко!
А тут, у Судчі, Тамарка впала в око повстанцям, які деякий час базувались на місці партизанського табору, й там служила людям від самого Стрітення. Уже й не думала Ольга Григорівна, що доведеться побачити корівку.
А тут і фронт прокотився через Любешів, зупинившись на Прип’яті. Радянська влада, що відновилась, не могла змиритися з тим, що у лісах господарюють повстанці, то й почалось прочісування лісових масивів. І під час одного з таких рейдів натрапили енкаведисти на повстанський табір. Отоді оглушена стріляниною Тамарка вирвалася й побігла світ за очі. Прибилась вона у двір на кухотському хуторі до господаря Савки. А керівник місцевих чекістів “відкопав” тут корову. Вже й у Морочне, тоді райцентр на Рівненщині, встиг про трофей рапортувати. І вже хотіли корову, яка стільки пережила за короткий вік, відвести на забій. Та цього, на щастя, не сталося.
“Істребкам” треба було поснідати, тож для цього і зупинились вони на обійсті брата Ольги Григорівни. “Дивиться братиха – й очам не вірить: “Твоя корова!” – згадує жінка.
Як почула про те хазяйка Тамарки – полетіла її рятувати. Корову тимчасово залишили у брата, а віддати у Якова-істребка духу забракло. Не допомогла й довідка від любешівського прокурора Амелькіна. Силою довелось братові діяти: на налигач – і через болото в Любешів, подалі від гріха, привів корову!
З часом усе заспокоїлось, а той Яків Ведрик й другом Зімичам став, ніколи у Любешові їхньої хати не минав. Корівка ж після отих перипетій ще років з десять молочко давала, поки і її час настав.
Валеріан ТИНЧУК,
Волинська область
| Comments: |
