Волинянка стала президентом… в Італії
Володимир і Наталя ТРИБУШУКИ зі своїми дочками
Директорові будинку культури платили… 20 гривень
Володимир Трибушук родом з Ковеля. Його батько – військовий, і хлопцеві ще в дитинстві довелося поїздити по світу. Коли ж відслужив в армії, то довго не роздумував, де працюватиме. Любов до музики перемогла, і він поїхав з міста у село (це його не лякало) працювати культпрацівником. У Прилісному й познайомився з Наталею Полтавою, яка здобувала у рівненському вузі професію інженера-еколога.
– Кінець дев’яностих – важкі часи, – розповідає Володя. – Стали не виплачувати зарплати, в селах почали вимикати світло, культпрацівників переводили на 0,50 ставки, а згодом і на 0,25. Я отримував зарплату у 20 гривень. Словом, доводилося якось виживати: грав на весіллях, їздив у Польщу.
– Ми із зятем не один вечір провели при свічках, бо відключали світло. Наталя тоді вчилася стаціонарно. Хоч я і пропонувала дітям гроші, але Володя відмовлявся. Він вважав, що справжній чоловік повинен сам утримувати сім’ю, – додає мама Наталі Надія Миколаївна.
Тому у 1999 році Володимир Трибушук виїхав в Італію на заробітки. Там уже працювали його родичі. Однак приїхавши в Неаполь, Володя пережив шок. Виснажлива дорога, вулиця Гарібальді, де збираються українці… Спокою не давала думка: куди я приїхав? Але треба було заробляти на сім’ю. Спочатку працював у піцерії, а згодом опанував професію меблевика. Тепер він досконало знається на меблях, і ця робота йому подобається.
– Я залишилася вдома з маленькою дитиною, – продовжує Наталя. – Десь через рік чоловік сказав, щоб я приїжджала в Італію. Спочатку мама казала: “Їдь, а ми будемо ростити дитину”. Але покинути Аню я не могла. Мама ж наполягала: “Поки кличе, їдь. Бо бачиш, скільки сімей руйнуються через оті заробітки…” Тому я звернулася до кількох фірм, які відправляли людей в Італію як туристів. Мені сказали: “З дитиною виїхати складніше. Якщо вдасться відкрити візу, то гроші віддасте потім”. Я вивезла Аню в Італію нібито на лікування. Ось так ми з Володею живемо і працюємо уже сім років.
Спочатку Наталія Трибушук працювала в одній родині хатньою робітницею, але їй було важко психологічно.
– Коли хтось приходив до них у гості, я ховалася в далекий куток, бо було соромно. Господиня ж мене кликала до себе і представляла: “А Наталя в нас інженер-еколог…” Мені ж від цього ще гірше ставало, що я, дипломований спеціаліст, маю бути прибиральницею далеко від дому…
Українці в Неаполі мають право на безкоштовне медичне лікування
Володимир і Наталя ТРИБУШУКИ зі своїми дочками
– Я знаю, що я їм потрібна, – ділиться волинянка. – До мене тепер звертається багато людей, ми відстоюємо інтереси нашої громади. Італія тепер зовсім інакше ставиться до нас, бо ми – частина її суспільства, ми також працюємо на її економіку, адже, за неофіційними даними, в Італії працює до трьох мільйонів українців (всього за кордоном заробляють собі на прожиття до семи мільйонів наших співвітчизників).
Подружжя Трибушуків дуже активне в житті української громади. Наприклад, Володя разом із художнім керівником, з якою працював у Прилісному і яка також виїхала в Італію, організували на чужині ансамбль “Зорепад”. Вони у вихідні проводять різні конкурси, змагання, вечорниці, де діляться секретами кухні, змагаються у дотепному слові та на музичних конкурсах. Багато заходів мають інтернаціональний характер, бо в Італії дуже багато заробітчан з інших країн Європи. Наталя ж на приватному телебаченні, яке, до речі, надавало ефір українцям безкоштовно, вела програму “Українські новини”.
– Ця програма була започаткована в часи Помаранчевої революції. Адже ми її підтримували, – каже Наталя. – Спочатку я інформувала італійську громаду українців про місцеві новини, після цього розповідала, що відбувається в Україні. А в третьому розділі програми сповіщала про наші права.
– І які вони?
– Італійці дуже добре до нас ставляться. Скажімо, українські діти мають право навчатися в італійських школах. Ми маємо право на медичне забезпечення, притому безкоштовне (не те, що в Україні). І ніхто не має права питати в нас, чи ми працюємо легально, чи нелегально. Тож дійсно, хто для нас мати, а хто мачуха?
– А ваші діти розмовляють італійською?
– Ані незабаром виповниться десять, вона відмінниця, навчається в приватній школі. Вона краще за мене з Володею знає італійську. Хоча володіє й українською. Менша, Іванка, яка народилася в Італії і якій 3,5 року, також говорить італійською. Вона відвідує державну школу-садок. Ми приїхали в Прилісне, вона поговорила з бабусею два тижні – і вже щебече рідною мовою.
Щороку Трибушуки приїжджають в Україну у відпустку в серпні. Володя навіть до Дня незалежності організовує у будинку культури в Прилісному концерт. Цього року вони відвідали Волинь восени. Адже саме у серпні в Італію приїхала Юлія Тимошенко, щоб дізнатися, як живуть наші заробітчани. Там і зустрілися президент українок Італії Наталія Трибушук та лідер БЮТу, яка є автором фільму “Мати-мачуха”, котрий, мабуть, переглянула по телебаченню чи не вся Україна. Героями стрічки стали і Володимир з Наталею.
На питання, чи хотіли б вони залишитися в Італії, волинянка каже:
– Ні. Не думаю, що хтось би хотів, щоб його кості після смерті спочивали на чужині…
Однак вдома немає заробітків. Наталя переконана, що найкраще себе почувала б на державній роботі. А працювала б у Києві, бо там легше знайти роботу.
– Оскільки Італія для мене не чужа, я могла б працювати на якомусь спільному українсько-італійському підприємстві і час від часу відвідувати Італію.
А от Володя повернувся б додому на посаду культпрацівника й за двісті-триста доларів. Бо в душі він – музикант. Тому і будують Трибушуки в Прилісному оселю. Простору, гарну, таку, про яку мріяли. Подобається новобудова і двом донькам. Аня каже, що тут, у селі, їй краще, “бо можна ходити де завгодно”. В Італії діти до 14 років без нагляду дорослих на вулицю не виходять. А на подвір’ї новобудови Аня та Іванка люблять погратися, залюбки гойдаються на гіллі старої яблуні, а потім смакують бабусиними пирогами.
– Хоча зараз я дійсно більше потрібна там, – каже Наталя. – Поїхала додому, а там при церкві залишився молодий українець, яким ми опікувалися, і вже переживаю за нього. У нього епілепсія, він загубив документи і не може виїхати в Україну. Стільки потрібно паперів зібрати, постукати не в одні двері, щоб хлопець, який вже втратив віру у повернення додому і став бомжем, знову ступив на батьківський поріг.
Трибушуки надіються, що на чолі уряду буде Тимошенко. Може, хоч тоді вони розпочнуть на малій батьківщині бізнес, на який можна буде брати кредит під низькі відсотки.
– Я добре знаюсь на меблях і хотів би їх виготовляти в Прилісному, – каже Володимир. – Бо працювати тільки на проїдання, не задумуючись над майбутнім, нерозумно. Будемо чекати, яка влада прийде.
…Трибушуки знову збираються в дорогу. Серця батьків знову тривожаться: коли ж повернуться?
Марія ДУБУК,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
