Вояки УПА – не бандити, не німецькі посіпаки, а віддані Україні бійці
Перший командир УПА Клим САВУР
Волинь – колиска УПА
Свято Покрови шанували ще українські козаки і вважали Богородицю своєю заступницею, тому саме цей день визнано як офіційну дату заснування УПА. Бо саме у жовтні 1942 року Сергій Качинський, псевдо Остап, сформував першу сотню УПА на Волині (сам він родом із села Піддубці нині Луцького району). Другу сотню в листопаді неподалік Луцька формував Іван Перегійняк. І лише у грудні 1942 року усі сотні ОУН (б), тобто під проводом Степана Бандери, сформовані на Волині, були визнані як Українська Повстанська Армія. Недарма у пісні співається «Ой, там на півночі, на Волині, зародилась армія УПА... А за ту волю золоту Волинь пролляла кров свою».
Згодом в Україні починає діяти чотири групи: УПА – “Північ”, УПА – “Південь”, УПА – “Захід”, УПА – “Схід”. Першим командиром УПА був Дмитро Клячківський, відомий під псевдонімом Клим Савур.
Хоча не можна недооцінити роль повстанської армії “Поліська Січ”, очолюваної Тарасом Бульбою-Боровцем. Як він сам згадує у 1944 році в “Історії Української Повстанчої Армії”, що відразу із початком “німецько-московської війни в червні 1941 року я з повстанчою армією, що мала назву “Поліська Січ”, почав співпрацювати з німцями. Армією командував я, і вона билася проти більшовиків”.
Як бачимо, повстанці не приховують того, що від початку заснування боротьби проти більшовизму вони співпрацювали з німцями, бо, як згадує той же Бульба-Боровець, «німці воювали з нашим головним ворогом – Росією і комунізмом». Військова історична практика засвідчує, що у будь-яких протистояннях завжди були союзники, які бачили свої спільні інтереси у боротьбі проти певного ворога. Степан Бандера і ряд інших тогочасних визначних українських політиків теж покладали надії на допомогу Вермахту. Проте, пересвідчившись у помилковості своїх поглядів, вони зрозуміли, що потрібно відкривати другий фронт – антигітлерівський. Чи не головною причиною непорозу-міння бандерівців і “Поліської Січі” були різні погляди на німецьку армію: якщо УПА бачило німців своїм ворогом, то Тарас Боровець ще довго сподівався на підтримку німців.
Вже 1942 року українські повстанці готують листівки до червоних партизанів із закликом переходити до лав УПА і боротися проти поневолювачів як більшовицьких, так і гітлерівських, які “між собою подібні, як дві краплини води... “Геть Гітлера і Сталіна!” – наголошують вони. А у лютому 1943 року на третій конференції ОУН прийнято чітку позицію про збройну боротьбу з німецьким окупаційним режимом так само, як і з більшовицьким: “... для українського народу являється невідкличною вимогою вести боротьбу проти обох імперіялізмів на плятформі власних сил, а в основу своєї співпраці з другими народами класти їхнє визначення нашого права на власну державу і на цій площині шукати спільних інтересів західніх і східніх народів у спільній боротьбі проти німецько-московського та інших імперіялізмів...” У своїх листівках, направлених червоноармійцям, часто звучали гасла: “Червоноармійці, не йдіть проти народу. Не виступайте проти повстанських загонів! Не допомагайте кремлівським тиранам придушувати революцію! Смерть Гітлеру й Сталіну! Смерть воєнним поневолювачам Берліну і Москві! Геть імперіялістичну війну! Хай живе революція поневолених народів! Хай живуть самостійні держави всіх народів! Хай живе мир і дружба всіх народів!” (Постій, жовтень 1943 р. Головне Командування Української Повстанської Армії).
Воювати треба було на три фронти
Отже, з 1943 року повстанці змушені боротися на два фронти: проти совєтів і проти німців. (Навесні 1944 року вони ще й ведуть бої з регулярними совєтськими військами). Окрім того, у 1943 році розгорається кривавий конфлікт на Волині з поляками, у який було втягнуто цивільне населення, що призвело до десятків тисяч жертв з обох сторін. Як відомо, разом з помилками українського і польського націоналістичного керівництва і загальним станом українсько-польських відносин, неабияку роль для розпалювання ворожнечі відіграли провокаційні акції німців та совєтів. Тобто ситуація склалася так, що західні землі стають місцем боротьби чотирьох взаємоворожих сил за володіння цією територією. І лише українські вояки УПА боролися на своїй землі! Гарно про це сказала Ліна Костенко: “Земле ж моя, нащо ти рожаїста? А чом же ти, земле, не з каменю-трути? Що кожна прожра бажа тебе з’їсти і пощасливити кожен трутень!”
Чомусь уже стало загальноприйнятим, що вояки УПА – це були західноукраїнські жителі. Хоча насправді у Повстанській Армії воювали народи різних національностей. Так, командир червоних партизанів Сабуров у 1944 році навів сенсаційні дані: “40 відсотків УПА не є українцями. Це народи Сходу: інгуші, осетини, черкеси, турки, є і росіяни... Воєннополонені Червоної армії різних національностей ведуть серед них роботу, спрямовану на об’єднання цих народів під керівництвом ОУН”. Німці робили спроби знищити УПА масовими акціями і засобами пропаганди. Так, у своїх листівках вони називали повстанців «спільниками Москви».
УПА у тому опорі спротиву частково очистила територію Рівненської, Волинської та Житомирської областей від радянських партизанів, а її рейди поширилися і на частину Київщини та аж до Кам’янця-Подільського. За радянськими джерелами, українські національно-повстанські частини діяли навіть на Чернігівщині й Кіровоградщині. Перші загони УПА в Галичині та Карпатах почали створюватися у червні 1943 року під назвою Українська народна самооборона, коли туди прямували рейдом радянські партизани під проводом Ковпака. Головне командування УПА розглядало цю територію як головну базу для боротьби не тільки в умовах німецької окупації, але й під час повернення більшовиків.
І з літа 1945 року бойові дії переносяться у Галичину і на Буковину, хоча на Волині боротьба теж не припиняється. У цей час більшість збройних акцій УПА були спрямовані проти совєтських адміністративно-каральних органів, зокрема проведення масової мобілізації, заборони УГКЦ і масового ув’язнення священиків, депортації місцевого цивільного населення, запровадження колгоспів, конфіскації хліба в селян у 1947 році.
У 1943-1944 роках УПА була найчисельнішою за весь час свого існування, об’єднуючи не менше 40 тисяч осіб, у тому числі й підпільників ОУН. Після того, як на західноукраїнські землі прийшла Червона армія, кількість вояків зменшилася до 20-25 тисяч.
Відвертий збройний опір припинився лише наприкінці 40-х років. Сама ж повстанська армія була зліквідована після загибелі головнокомандувача Романа Шухевича у 1950 році. Однак окремі загони колишніх вояків продовжували боротьбу ще до травня 1954 року під командуванням полковника Василя Кука-Коваля.
Яка армія може похвалитися тим, що ще протягом десяти років по закінченні Другої світової війни могла вести бойові дії без підтримки ззовні? Четники Михайловича в Югославії склали зброю через рік після приходу до влади Тіто. «Зелені брати» у Прибалтиці трималися два роки. Армія Крайова у Польщі – також два роки. УПА виявилася найстійкішою – таку високу оцінку українським воякам дав команданте Кубинської революції 1959 року Че Гевара. Тільки ми, українці, достойно не оцінили свого українського війська і своїх героїв...
Ольга ЖАРЧИНСЬКА
| Comments: |
