Щоб жити з коханкою, дружину послав в Афганістан

Світлана ГАВРИЛЮК

Жорстокий обман

Прожила Світлана з чоловіком Георгієм більше двох десятків років. Нажили такі-сякі статки, вмеблювали квартиру-«хрущовку», яку вона отримала, коли зносили стару хату під забудову. З 12 літ без мами, наймитуючи по людях, пізнала сповна гіркоту сирітського хліба. Отож і старалася, щоб доньці та онукам жилося краще. Обоє працювали: Світлана – на будівництві кранівницею найвищого, п’ятого розряду, чоловік таксував. Бо хоч і виріс Жора на селі, проте мав неабияку хватку. Так склалося, що в сімнадцять вискочивши заміж, вона повністю довіряла сімейні справи чоловікові як набагато старшому. Не знаючи змалку батьківської турботи і підтримки, сподівалася, що хоч тепер буде у неї захист і опора. Все було б добре, якби не любив п’янок-гулянок.
Одного вечора Жора прийшов додому як ніколи збуджений. Його «розпирали» ідеї, як можна заробити.
– Свєт, я підписав через військкомат контракт на роботу в Афганістані. І ти, як дружина, мусиш зі мною їхати. Заробимо грошенят.
І так до ладу вішав їй «лапшу» на вуха, що вона повірила. Тим паче, що про війну в Афгані і не згадував. Та й документи взявся оформляти сам, а їй тільки загадав, щоб зробила медичну довідку.
Коли настав день від’їзду, напустивши на обличчя діловито-зажурений вигляд, констатував: «Ото невезучка. Уявляєш, мене з роботи не відпускають. Тобі доведеться поки що їхати самій, а я через місяць-півтора приїду». І навіть не запідозрила чоловіка у «підставі».
– Якби ж то на розум тоді, то ще в Ташкенті розвернулася б і поїхала назад. Хай би розхльобував кашу, яку заварив. Я ж сама жодних документів не бачила і не підписувала, – каже тепер обманута жінка.
Як приземлилися в Кабулі і вона побачила військових із собаками та почула вибухи снарядів, злякалася, що живою звідтіля не повернеться. І написала додому листа, в якому просила чоловіка не їхати, а краще берегти дітей та онуків. Опівночі її розбудив гучний голос військового: «Хто тут Гаврилюк?» – «Я!» – відповіла. – «Летимо у Кандагар».

І стала кранівниця «мамою милосердя»

Замість солідних цегляних будівель госпіталю був колючий дріт, вартові з автоматами та якісь дерев’яні бараки, збиті з дощок.
– Підеш у реанімацію та хірургію, – сказав їй головний лікар.
Світлана розплакалася, просилася додому, пояснюючи, що не має ні медичної освіти, ні сестринських навичок. Їхала ж на будову.
– Яка ще будова? Хіба ви не бачите, що діється? Нам потрібна підмога, як потоком підуть поранені, – мовив розгнівано лікар, але вже по хвилі лагідніше запитав: «У вас є сім’я?»
– Є.
– І чоловік вас пустив?!
На ствердну відповідь похитав головою і наказав видати санітару Гаврилюк постіль, щоб з дороги відіспалася, бо завтра – до роботи. Коли бабахнуло так, що повилітали шибки в їхній халупі, сну як не було.
А вранці, як пішли бетеери, потоком почали везти поранених. Звична кандагарська м’ясорубка, жахіття якої важко пережити новенькому.
– Везуть солдатиків, як снопів, наскладали всередину важко поранених. Боже, а вони ще зовсім молоді. Хірург каже до мене: «Свєта, тримай крапельницю і дивись, щоб не перевернулася». А я стою, мов остовпіла. Коли він узяв до рук скальпеля і, як м’ясник, різонув по суглобу коліна, а нога гепнула у тазик, я разом з тією крапельницею брикнула на підлогу. Мене підняли, били по щоках, щось під ніс тикали – очуняла. І зі слізьми до лікаря: «Та що ж ви робите?! Це ж наші діти!» А він крикнув: «Замовкніть!» Наступного дня головний лікар мене висварив: «Свєта, та зрозумій ти нарешті, що тут не потрібні твої сентименти, мусиш бути жорсткою і чітко виконувати свої обов’язки, бо від твоєї жалості пораненим тільки гірше. Як шкодуватимеш, то не почистиш добре від гною рану, і тоді почнеться зараження крові та гангрена. А якщо будеш жорсткою, зможеш врятувати людину». Півроку я вішала консервну банку, у якій пробила цвяхами дірки – з неї капала вода, заглушаючи мій плач, щоб не чули поранені», – з болем згадує Світлана Дмитрівна.
– Когось із врятованих запам’ятали?
– Аякже. Був один досить цікавий випадок. Молодий офіцер із Ленінграда вже відслужив свій термін і збирався додому, де на нього чекали дружина і маленька донечка. Востаннє повів новеньких показувати постові точки. Побачили на дорозі ящик винограду. А фрукти – небачена розкіш у Кандагарі, бо нам давали тільки зрідка по маленькому чи половинці яблучка, які я ховала у кишеню, щоб змащувати губи пораненим, коли просили пити. Зрадівши знахідці, вирішили перевірити, чи не пастка це. Двічі «кішкою» – гаком цим витягають відро з колодязя – пробували потягти ящика. І нічого. Але як тільки офіцер його підняв – пролунав вибух. Відірвало небозі відразу дві руки та дві ноги, та ще й пошматувало пах. Чотири години хірурги зшивали мошонку. Коли вийшов наркоз і прооперований побачив себе обрубком, почав мене благати дати йому такі таблетки, щоб не прокинувся. Мамою, як і більшість бійців, називав, бо за віком я могла бути їм матір’ю. Вмовляла, переконувала, що якщо дружина любить, то прийме його й таким і ще вони будуть щасливі. Минув рік. І хірург Земляченко на п’ятихвилинці зачитує вдячного листа з Ленінграда: «У нас все благополучно, чекаємо народження сина», – писала дружина офіцера.

Квартиру «обчистив» чоловік

Як побачила у Ташкенті соняшники, запахло рідною домівкою. На крилах летіла, гадки не маючи, що її вдома чекає. Обцілувала рідні одві-рки, викупалась з дороги і заснула знеможена.
Жора з’явився аж під ранок, і замість гарячих обіймів облив дружину «помиями»: «Що, б..., приїхала? Розказуй, з ким там тягалася? Ти не могла телеграми дати, коли будеш?»
– Жора, що ти верзеш? Звідки я могла тобі телеграму дати? – тільки й промовила, бо сльози кривди клубком підкотилися до горла. Начеб не він відправив її у «гарячу точку», де йшла війна, а тепер ще й гризе, що вціліла. «Не інакше, як має коханку», – подумала.
Але після бурі чоловік заговорив уже лагідніше про справи. Сказав, що гроші, які заробила в Афганістані, краще зняти з книжки, бо кругом тільки й розмов про інфляцію. Вона послухалась. Того ж дня Георгій наполіг, щоб вранці їхала до його сестри копати картоплю. І хоча почувалася кепсько, не стала перечити, бо бачила, як лютує чоловік.
...У тривозі повернула ключ – і очам своїм не повірила: квартиру «обчистили». Ні телевізора, ні холодильника, ні килимів, ні постелі, навіть кухонне начиння зникло. І чотирнадцять тисяч карбованців, зароблених в Афгані, теж пропало. Хотіла перевдягтися, щоб піти у міліцію, але нічого з одягу не знайшла. І тільки тоді здогадалася, що це справа рук чоловіка.
Він і не відпирався. Та ще й простяг їй мотузку, сказавши, що у неї нема виходу. Пропонував відвезти до лісу, мовляв, краще хай повіситься. Залякував, що знеславить її так, що на неї усі пальцем будуть тикати.
– Не діждешся! Я на війні вижила, і на рідній землі ніколи не накладу на себе руки! – прорвало бідолаху з відчаю.
І вижила... Щоб не збожеволіти, гаряче молилася. Пішла на КРЗ на найважчу дільницю, аби заробити. Чоловік лишив без копійки, голою та босою.
Кажуть: нікому не копай ями. Коли коханка-аптекарка його кинула, Георгій запив, втратив роботу. Прийшов на поклін до колишньої дружини, щоб прийняла. А вона не змогла, бо за чотири роки, які тягав її по судах і обливав брудом, щоб відвоювати у дітей кілька метрів квадратних житла, набрид, як гірка редька. Так п’яний і згорів  у ліжку з цигаркою.
Мирослава МАНЕЛЮК,
м. Луцьк

• Нравится
•