Двох інвалідів доглядала 11-річна дівчинка
Петро Іванович та Галина Іванівна Мазури – рідні брат і сестра. Їм вже за 50 і в рідних Заячицях, що в Локачинському районі, вони одні такі на все село. У тому, що “відділила” їх від інших і посадила в інвалідні візки, винна, звичайно ж, хвороба. Але той невимовний оптимізм, жага життя, віра у майбутнє, якими аж світяться зсередини ці люди, варті доброго слова. Бо почасти абсолютно здорові опускають руки і перед набагато меншими проблемами.
Мазури ще пам’ятають часи дитинства й молодості, коли ходили по землі своїми ногами. Їх у сім’ї було троє, і всім поставили діагноз “міопатія”, тобто важке нервово-м’язове захворювання. Щоправда, найстарша сестра померла у десятирічному віці від менінгіту. Рано пішов з життя батько, інвалід війни. Доглядальницею Галини і Петра стала мама.
Куди тільки не возила хворих дітей, але скрізь чула, що вилікуватися неможливо, і колись їм світитиме повна нерухомість. Як інвалідів їх направили на навчання у школу-інтернат. Але провчилися всього три роки, і навчальний заклад розформували. Вихованців почали “розкидати” по світу: когось направляли у Дніпропетровськ, когось – на Луганщину. Мати Галини і Петра вирішила забрати дітей додому, бо чи змогла б так часто навідувати їх в іншій стороні країни? Тож за плечима у брата із сестрою Мазурів всього три класи освіти.
Хвороба прогресувала з кожним роком. Тим не менше, Галина ходила ще до 17-річного віку, а її менший брат Петро – до 16-ти. Потім ставало все важче і важче, ноги робилися ватяними і...
– Важко тоді було змиритися, – згадує Галина Іванівна. – Аякже, саме молодість, душа кохання просить, однолітки сім’ї заводять, а ми все в хаті і в хаті. Але, слава Богу, з часом “рани” загоїлися, та й ми з братом не сиділи склавши руки. Серйозно взялися за вишивку.
Спочатку, звісно, рукоділлям почала займатися Галина. Петро дивився-дивився на вправні руки сестри, й собі спробував. І так, каже, затягнуло те діло, що часом і несила було відірватися.
– В околиці немає таких сіл, де б не було наших з Галиною робіт, – хвалиться Петро Іванович.
– А в рідних Заячицях, напевно, в кожній хаті є, – додає сестра. – Наприклад, тільки рушників, які ми вишивали для вінчання молодих, набереться більше сотні. А скільки картин, наволочок, українських сорочок і костюмів! Всього й не перерахувати. Я то ще й в’язала все, що можна, але вже без Петра. Бо він зайнявся ремонтом взуття. Цілими мішками люди зносили, коридор у хаті постійно був завалений туфлями, чоботами і босоніжками. Ледве раду давав. Тепер, звичайно, менше, але без роботи йому не доводиться сидіти.
Мають Мазури дуже надійну опору у житті. Це Таня – дочка їхнього двоюрідного брата. Вона з багатодітної сім’ї, народилася і жила по сусідству. Поки була на світі мама Петра і Галини, дівчинка постійно навідувалася до них у гості, інколи ночувала. Але щойно брат із сестрою залишилися самі, одинадцятирічна Тетянка разом зі своїми нехитрими пожитками перебралася до них у дім.
Чи знала, яку ношу взяла на свої дитячі плечі?
– Поки я росла, вони ще у мене шустрі були, – сміється Таня. – І посуд мили, і їсти готували. То років п’ять тому здали вже. Але я тепер не сама, маю помічника.
Руслан, або як ласкаво його називають домочадці – Руслік, – чоловік Тетяни. Саме він, поки дружина знаходиться в декреті з п’ятирічною Ангеліною, оформлений по догляду за Галиною та Петром. Підсунути, пересадити, перенести і підняти – найважча робота на ньому. А отримує від держави просто “сльози” – 15 гривень в місяць. Піти де-інде на роботу і заробляти нормальні гроші він не може, без нього Таня сама не справиться. Так і мусять жити – на пенсії Галини і Петра та дохід від господарки.
Хоча, як зізнаються мої герої, і це їх особливо не засмучує. Є хліб, до хліба, то й добре! А якщо постаратися, то можна навіть відкладати яку копійку. Про інше мріють:
– Ми ж з братом геть нічого в житті не бачили, – сумно каже Галина Іванівна. – А останнім часом взагалі багато мріяти стали: коли б у санаторій який потрапити та відпочити всім разом добре. Раз у 50 років, хіба це багато?
***
І дійсно, чи важко інвалідам I групи безкоштовно потрапити на санаторно-курортне лікування? Виявилося, що з початку цього року на 70 локачинців, які чекають у черзі на оздоровлення, поки що виділено всього вісім путівок. Для того, щоб стати в чергу на отримання путівки, потрібно в органи соцзахисту принести медичну довідку (форма 0-70), де зазначено, що хворому рекомендовано пройти санаторно-курортне лікування. Для порівняння, в минулому році оздоровитися бажали 47 осіб, і лише сімом з них пощастило...
Мирослава КОСЬМІНА,
Волинська область
| Comments: |
