Вивозили на могили навіть живих
…Тридцять третій рік. Весна. З’їли все: коней, собак, котів. У кого була корова, забирали у хату, щоб злодії, бува, не вкрали. Їли насіння з буряків навпіл з коренем пирію, мололи на жорнах і смажили з цього “добра” млинці. А якщо хтось натрапив на картоплину під час весняного копання городу, то була радість.
Вимирали цілими сім’ями. Щодня по селу їздила фура, запряжена волами, вкидали трупи людей, звозили на могилки – і в яму. Без труни, без священика, без жалю і сліз. Кидали навіть тих, хто ще ворушився. Мале дівча років дев’яти просило: “Не забирайте мене, дядю, я ще, може, житиму”. “Буду я завтра за тобою їхати”, – взяв попід руки і кинув на віз, наче снопа!
Напівбожевільна від голоду жінка з’їла своїх трьох малолітніх дітей. Дехто їв мертвечину. У дворі Ковтунів на “кутку” гралися діти м’ячем, зробленим з коров’ячої шерсті. Покликала їх мама і послала у сусіднє село Малі Годомці по насіння квасолі. Чекала день. Немає. Пішла до родичів. “Чи не було моїх діток у вас?” – замість “доброго дня” запитала. “Сідай, поїж”. Сіла, їсть і знову питає, де її діти. “А ти що їси, чиє то м’ясо?!”
Чорнявого хлопчину з багатодітної татарської сім’ї всиновила українська родина. Так і ріс дев’ятою дитиною, вивчив мову, звичаї. Біда прийшла і до них. Про голодомор хлопець написав листа “батькові народів”: чи знає, що робиться в селах? Свято вірив у справедливість “вождя”. Арешт, слідство, допит. Знущалися, валянком, наповненим піском, били по животу. Звинуватили в українському буржуазному націоналізмі. Кого? Татарина! Мовляв, збирає актив східняків-українців для партизанського руху на Західній Україні. Розп’яли, як Ісуса Христа, на стіні, руки прив’язали, ноги також. Слідчі по черзі запихали в рот щось солоне із запахом оселедця і не давали води. Клопи, здавалося, менше пили крові у камерах, ніж самозадоволені слідчі. Як витримували люди, як виживали, одному Богу відомо.
Борис МАКСИМЮК,
член Національної спілки журналістів
| Comments: |
