Мати віддала сину свою нирку
Коли Андрій народився, увесь світ для Олени зійшовся на ньому. Це була її перша дитина, і про те, що він народиться, вона дізналася через тиждень після трагічної загибелі чоловіка і... через три місяці після весілля.
Хоча знаходилися “добрі люди”, котрі відраджували її: “Тобі ж усього 19 років, нащо тобі цей клопіт”. Але про аборт вона не хотіла навіть думати.
Страшна біда від бронхіту?
У півтора місяця в маленького Андрійка виявили вроджений вивих стегна. Почалося важке і тривале лікування: витяжки, гіпс. Лікарі обіцяли, що все буде добре. Але... За рік вивих вони дійсно вправили, а от ліва ніжка так і залишилася коротшою. Коли Андрійкові виповнилося два рочки, Олена вдруге вийшла заміж. Новий чоловік з перших днів прийняв хлопчика, і той одразу ж почав називати його татом, знаючи, що вони нерідні.
...Наприкінці минулорічної весни хлопчик захворів. Почали лікувати від бронхіту, але не дуже вдало, і влітку Андрій потрапив до лікарні. Обстеживши його, медики поставили новий діагноз: важка ниркова недостатність. Для матері це був мало не вирок. Єдиним порятунком для дитини було під’єднання до “штучної нирки”. А оскільки такої апаратури для дітей у Хмельницькому немає, довелося їхати аж у Київ.
– Він дуже боявся і увесь час просився додому, – розповідає Олена. – Тому перед першим сеансом ми з ним проговорили всю ніч. Думала, що підготувалися обоє. Але коли я вперше усе те побачила, то від страху похолола. Велика кімната, великі ліжка, “штучна нирка”, більша, ніж холодильник, і поряд – перелякана дитина. Від страху Андрій знову почав плакати. Та що там казати, і дорослий би злякався.
А ще це дуже боляче. Коли його намагалися підключити до апаратури, товстезну голку, вставлену під ключицю, крутили-вивертали, бо кров не проходила. Процедура проходила дуже важко, тож замість чотирьох годин ми пробули на “нирці” всього дві. І майже увесь цей час Андрій блював.
“Кров не проходить, – сказали лікарі. – Потрібно вставляти фістулу”. Довелося їхати в “ОХМАТДИТ”, де і провели цю досить болючу маніпуляцію. Там же наклали гіпс. Потім нам ще тиждень довелося розробляти руку. І тільки після цього Андрія змогли підключити до “штучної нирки”.
Мама увесь час сиділа поруч на лікарняному ліжку. Одна товста голка вп’ялася синові в зап’ясток, інша – вище ліктя. Рука до кінця процедури ставала темно-фіолетового кольору.
– Боляче, синочку? Потерпи, сонечко...
Тричі на тиждень вони приходили в лікарню, як на роботу, і проводили біля “штучної нирки” чотири години. За цей час апарат виводив з організму всі шлаки і зайву рідину, тобто робив те, що у здорової людини виконує нирка. За чотири години кров прокачується по організму десятки разів.
Але жоден, навіть найдосконаліший апарат не може замінити живого органа. До того ж, окрім користі, процедура, яку хворому доводиться проводити тричі на тиждень (і так – усе життя), завдає багато шкоди. Адже, окрім рідини і шлаків, з крові вимиваються вітаміни, мінеральні речовини, у тому числі й кальцій, внаслідок чого тоншають і стають крихкими кістки. А в Андрія і так були проблеми з ніжками. Звичайно, при біді можна жити і на діалізі. І хворий, зазвичай, або так і живе, або чекає нирку від донора. Чекати можна довго – п’ять років, десять... А діти, як правило, витримують недовго і помирають від ускладнень.
– Ми сім місяців провели у Києві, – продовжує Олена, – адже тричі на тиждень мали ходити на діаліз. Андрій дуже хотів додому, тому вирішили спробувати підключитися до “штучної нирки” у Хмельницькому. Та не вдалося. Може, через некомпетентність медиків, а може, тому, що у них своїх дітей немає... Мені не дозволили бути в палаті поряд із сином, і він вийшов звідти заплаканий і з посинілою рукою. Може, все вийшло б, якби я була поруч, як у Києві, і підтримувала його. Тож знову поїхали у столицю.
За вдалу операцію молилися всі прихожани
Процедури тривали сім місяців! Скільки мати болю пережила, коли дивилася на свою дитину: опухле обличчя, ніжки, тоненькі ручки ледь тримали ложку. Андрій танув на очах.
І тоді Олена вирішила віддати сину свою нирку. Недарма ж кажуть: “Немає любові, сильнішої за материнську, немає тривоги, тривожнішої за безсонні ночі і почервонілі очі матері”. Вона готова була й дві нирки віддати, аби він жив. І дуже вдячна чоловіку за те, що підтримав її.
В Інституті хірургії і трансплантології Олена пройшла обстеження. Тест на сумісність показав, що її нирка ідеально підходить сину. Хіба що нирки в Олени були “нестандартні”: судин у них було більше, ніж має бути. Тому медики боялися братися за таку операцію: нирку вони візьмуть, а от чи приживеться вона?..
Перед операцією обоє пішли в собор. Хлопчика причастили, дали благословення, і всі прихожани того дня молилися за те, щоб операція пройшла вдало.
Спочатку в операційну повезли маму. А через кілька годин і сина. Вони лежали на сусідніх столах і над кожним працювала бригада хірургів. Коли Олена прийшла до тями, першим її запитанням було: “Як Андрій?”
– Чудово, – сказав лікар, і вона заплакала. Вперше за сім місяців!
В палату до Олени сина привезли з реанімації на четвертий день після операції. У матері аж забило подих. Вона взяла сина за руку і поцілувала його худеньку долоньку:
– Хлопчику мій, я люблю тебе, моє серце.
Але страшний сон для неї не закінчився. Кожен ранок вона прокидається зі страхом, адже відторгнення нирки може статися будь-якої хвилини.
– Мене часто запитують, чи прижилася нирка? – продовжує жінка. – Вона ніколи не приживеться, тому що це чужий орган. І Андрій змушений буде усе життя їздити до Києва на обстеження і приймати ліки, які перешкоджатимуть відторгненню чужого органа.
Хлопчик, який подорослішав за цей страшний рік, нарешті “відв’язаний” від діалізу, і щодня – тричі через годину вранці і тричі ввечері – приймає пігулки, великі і страшенно смердючі. Але його навчили, як треба дихати під час їх прийому, як ковтати.
– Є люди, які живуть з чужою ниркою 20 років, – каже Олена, – хто – 10, хто п’ять, а хто і рік. Ми боїмося грипу і будь-якого іншого інфекційного захворювання, навіть високої температури. Адже медичні препарати “садять” імунну систему, а це може призвести до відторгнення нирки. Але я сподіваюся, що доля нам виділила більше, ніж один рік, і за цей час, може, щось придумають, і моя нирка стане його власною.
Ліна ПОДІЛЬСЬКА,
м. Хмельницький
Медики уже давно знайшли метод порятунку людей з нирковою недостатністю – це трансплантація. Такі операції успішно проводяться у багатьох сучасних клініках України. Але законом 1999 року їх кількість скорочена до мінімуму. Депутати, називаючи трансплантологію бізнесом на покійниках, проголосували проти продовження життя приречених.
У 2006 році дев’ятьох хворих в Україні врятували рідні, і лише дві людини врятовані нирками загиблих.
В очікуванні трансплантації щорічно помирають сотні людей…
| Comments: |
