Цю жінку мамою ніколи не назву…

Підпис відсутній

Дочка – камінь на шиї...

Цей приїзд абсолютно змінив ставлення сусідів до сімдесятирічної жінки. Бо, як виявилося, ті докори, що постійно звучали на адресу Наді (так звали доньку Фєдотовної), були безпідставними. Надя, вже 50-річна жінка, розповіла про себе найближчій сусідці її матері тьоті Любі, а вона, звісно, іншій – і через день весь будинок знав, як насправді «віддавала душу» Фєдотовна своїй дочці.
...Анна Федотівна, а п’ятдесят років тому Аня, у дев’ятнадцять років загуляла з військовим, не раз розповідаючи подружкам про свій шалений роман і неймовірні Сашкові почуття до неї. Вона вже бачила себе офіцершею, уявляючи, як прогулюватиметься містом з ним під руку і як їй будуть заздрити подружки. Але тільки Аня повідомила Сашкові, що чекає дитину, і вже через місяць почула у телефонній трубці, що її коханого перевели десь на Урал. Дівчина намагалася вивідати адресу військової частини, проте з того нічого не вийшло. Довго Аня за своїм милим не побивалася, бо згодом вже гуляла з іншим хлопцем. Після народження Наді всі клопоти важким тягарем лягли на бабусю. Аня все «влаштовувала» своє життя.
– Надька, як той камінь на шиї, – без неї вже давно чоловіка мала б, – жалілася вона подругам.
Вона не одного приводила у хату, намагаючись догодити кожному, геть забуваючи, що доньці теж хочеться материнського тепла та ласки...
Поки бабуся була здоровша, і Наді легше жилося, а коли та почала хворіти, дівчині стало непереливки. Доводилося самій стояти біля плити, а гроші рахувати до копієчки, бо майже вся бабусина пенсія йшла на ліки. Після семирічки Надя відразу поступила у технікум, аби  мати хоч кілька карбованців стипендії і швидше отримати бодай якусь спеціальність.
– Як тільки піду на роботу, ми з тобою, бабусю, заживемо по-людськи. Я тобі щодня буду морозиво купувати, – втішала вона стареньку.
Але так сталося, що на другому курсі дівчина невдало здала один екзамен – і не отримала стипендію. Чого тільки не наслухалася вона від матері, тих докорів, здавалося, вистачило б на все життя. Й досі пам’ятає, як та кричала, готуючи котлети своєму четвертому чоловікові:
– Годувати тебе не збираюся! Дівуля добра, можеш і сама на себе заробити.
І хоч дівчина не відрізнялася хорошим здоров’ям та силою, але вимушена була йти на роботу на завод, перевівшись навчатися  на вечірній відділ. Та ця біда була не останньою – невдовзі померла бабуся.
Похоронивши матір, Анна Федотівна взялася за «виховання» доньки, кожен раз нагадуючи: «Розпустила тебе бабка». Вона весь час придиралася до своєї дитини: не з тими дружиш, не те купуєш, не так готуєш, те не роби, туди не клади... І так кожного дня. Життя дівчини у рідній хаті стало нестерпним. А ще коли вітчим пронизував колючим поглядом, то хотілося втекти світ за очі. І через півроку Надя не витримала й таки втекла від матері у заводський гуртожиток. Профорг заводу, де працювала, допоміг їй з кімнатою.

Тільки мати на поріг –  й у хаті сварка

...Мати постукала у двері до дочки аж через п’ятнадцять років, коли помер четвертий чоловік, а Надя була вже заміжня і мала свій будинок. Дочка прийняла її, як належить, вибачивши всі образи. Вона вже мала своїх дітей і тому по-іншому дивилася на ті давні неприємні стосунки. Але витримати новоприбулу маму змогла лише п’ять днів. Як тільки та з’явилася у хаті, відразу почалися сварки, докори, нарікання. Надя від цього вже відвикла, а її чоловік та діти до такого не привикали взагалі. Анна Федотівна одного дня зібрала речі і почала погрожувати, що піде на свою квартиру, сподіваючись, що донька її вмовлятиме. Але та її не вмовляла – вона зрозуміла, що ніколи не знайде спільну мову з матір’ю, а от колотнечі в хаті не позбутися. Коли та з прокльонами зачинила за собою двері, Надя полегшено зітхнула.
Згодом її чоловік отримав призначення в іншу союзну республіку, і Надя виїхала з міста. Проте вона писала матері звідти листи, висилала гроші, бо все-таки надіялася, що роки напоумлять її і зроблять більш чуйною та ласкавішою. Адже інколи у листах вона вловлювала, що мати ніби тужить за нею й онуками. І тому, коли захворіла, то, не задумуючись, попросила Анну Федотівну приїхати до неї. Та не забарилася, проте довідавшись, що треба поглядіти внука (дочка його народила вже тут), витріщилась до доньки так, ніби та просила її поле орати:
– І ти посміла мене викликати у таку даль! Думала, вона матір пожаліла на старість, доглядіти хоче. А вона захотіла, щоб її байстрюченя гляділа! Вертай гроші за дорогу – і духу тут мого не буде! – кричала стара, незважаючи на те, що п’ять років не бачила доньку та внуків.
Надя швиденько дістала гроші, навіть не рахуючи їх, протягнула матері і, ледве стримуючи себе, сказала:
– Їдь, я тебе не хочу бачити. Але запам’ятай, що у тебе немає доньки. Чуєш? У тебе немає доньки!
Та, вхопивши чемодан, ще щось верещала. Надя тоді вперше заплакала – вона дійсно зрозуміла, що у неї ніколи не було матері. Ця жінка, яка щойно тут галасувала, як навіжена, просто народила її на світ. Діма, Надин чоловік, зрозумів це значно раніше, бо дуже просив, аби вона не викликала матір, пропонуючи найняти для дитини няньку.
Відтоді минуло 10 років. Надя і не думала провідувати матір, бо вона для неї з того дня просто вмерла, але до неї вже втретє звернулися із соціальної служби. Соцпрацівники повідомляли, що з України приходять листи, в яких сусіди її матері жаліються на бездушність доньки. Вони теж намагалися присоромити її, мовляв, не годиться так ставитися до найрідніших людей. Надя на те відповіла:
– Щоб говорити про найрідніших людей, треба щось про них знати... Ідіть звідси і більше ніколи не приходьте у мою хату з такими претензіями.
Але через тиждень Надя взяла на роботі відпустку й зібралася в дорогу. Проте найперше подзвонила у двері тьоті Люби, яка найбільше на неї жалілася. Коли Надя представилася, та випалила:
– Нарешті згадала, що мати на світі живе!
– Я не до матері приїхала, бо у мене її нема, мені з вами хотілося зустрітися. Хочу, щоб ви зрозуміли мене і заспокоїлися. Повірте, ваша сусідка Анна Федотівна не варта того, щоб за неї так хвилювалися...
І Надя розповіла про своє життя і про ту жінку, котра її народила. Тьотя Люба аж розплакалася:
– Ой, дитино, то ти так набідувалася. А ця стара лярва брехала нам, як вона над тобою трусилася, як гляділа і від себе відривала останнє, аби тебе вивчити.
– Я готова їй допомагати матеріально, щоб вона не знала нужди, та цю жінку мамою уже ніколи не назву. Навіть якби мене судили...
Ольга ОКСАМИТ

• Нравится
•