Повернувся додому після свого похорону
Щаслива мама із сином ідуть до церкви
Два роки перед тим Михайло покинув рідну домівку і подався світ за очі. Він і до цього зникав, та ненадовго. У ранньому дитинстві часто хворів, що й призвело до незначного розладу здоров’я, зокрема психіки: відзначався неврівноваженістю і безпам’ятством. Мати, яка вже звикла до синових “мандрівок”, не дуже й переймалася відсутністю Михайла, бо знала, що невдовзі неодмінно повернеться додому. Та минали дні, тижні, місяці, а його нема! Наче у воду канув. Щоправда, подейкували, нібито зустрічали його на базарах у Чернівцях і Тернополі: продавав голки, батарейки, лампочки тощо. А чутливе материнське серце підказувало, що з Михайликом (так вона його пестливо називала) щось негаразд. Через півтора року подала сина у розшук.
І ось 1 жовтня 1999 року з райвідділу міліції повідомили, що в лісі поблизу села Довге Стрийського району на Львівщині знайшли труп невідомого чоловіка (вішальника), за деякими прикметами схожого на розшукуваного М.Ю.Маринчака. Того ж дня Ольга Петрівна в морзі впізнала сина, а 3 жовтня найняла автотранспорт і забрала зі Стрия тіло. Через день при чималій кількості людей відбувся похорон. Як і годиться, поховала поруч з могилою батька…
Але ще перед тим, як покійник лежав на смертному одрі в оселі Маринчаків, дехто з односельчан засумнівався, що померлий – Михайло. Бо на вигляд ніби старший, і волосся чорне, а не світле, і… Хтось навіть насмілився висловити цей сумнів матері, а вона крізь сльози: “Та то Михайлик мій, Михайлик! У нього на коліні шрам. Як був маленьким, то до каменя розсік. І на лиці родимка, і ростом такий же високий, а волосся… волосся міг і перемалювати…”
Минуло кілька днів, і по селу хтось сенсаційну чутку розніс: “Михайло Маринчак живий! У Чернівцях на базарі його бачили!” Дійшла ця “новина” і до вух Ольги Петрівни. Наважилася піти до тієї особи, яка нібито бачила її сина живим. Чоловік зізнався, що особисто з Михайлом не зустрічався, але один його добрий знайомий божився, що два дні тому торгував пліч-о-пліч з ним нехитрим крамом. Можна собі лише уявити, яке почуття вирувало у материнській зболеній душі… Згодом ширилися поголоски, що буцімто бачили Михайла і в Тернополі, і в Хмельницькому, і навіть у Білій Церкві на Київщині. Та тільки після того, як дубівчанка Орися Угриновська приїхала з Хмельницького і передала Ользі Петрівні коротенького листа, шоколадну плитку і десять гривень, сумніви остаточно розвіялися: син дійсно живий! Чорним по білому його, Михайловою, рукою було написано: “Мамо, я живий і здоровий, скоро приїду”. Так, це він писав, мати впізнала почерк.
Довгим, ой-яким довгим, було материне чекання на сина! І хто зна, чи повернувся би він додому, якби не тітка Емілія, материна рідна сестра. Хтось підказав, що востаннє бачили Михайла на вокзалі у Вінниці. Поїхала – і таки й справді його там застала: спав!
І була довгождана зустріч, і були сльози радості та втіхи. Ніхто не питав, де він мешкав-ночував, чим на хліб насущний заробляв. Усе це було зайвим. Головне – він, Михайлик, повернувся. І його, як отого блудного біблійного сина, який мандрував світами й врешті-решт прибився до отчого порога, прийняли й не дорікнули за тривале мовчання і розлуку.
На жаль, після того Маринчак ще кілька разів зникав, але згодом повертався додому. Остання “мандрівка” тривала понад півроку. Перед цьогорічним Великоднем приїхав у рідне село і разом з матір’ю освятив біля церкви паску.
Іван ІВАНИШИН,
Івано-Франківська область
| Comments: |
