Мороз із Полісся брав Берлін
Подружжя МОРОЗІВ 55 літ разом
Іванові Йосиповичу Морозу 81 рік. Однак він і тепер трудиться, бо вважає, що тільки тоді людина живе, допоки працює. Отож, ще минулого літа косив для корови сіно, орав город, давав лад усьому господарству. На-дійною помічницею для дідуся є його дружина – Єфросинія Левківна, з якою він прожив у парі 55 літ. Одружилися вони відразу ж після першого побачення. Молода дівчина, яка зосталася сиротою, якось пішла у сусіднє село Жиричі на вечорниці до знайомих.
– А там якраз весілля, – розповідає Єфросинія Левківна. – Як побачила Івана, то зразу й подумала: буде моїм чоловіком. Я сказала зразу ж йому, що він мені понравився, хоч у їхній сім’ї ще шестеро хлопців було. Але уподобала Івана – високого, чорнявого.
– То вона мене вибрала, – додає Іван Йосипович. – Я прийшов у Сільце один раз, мені вона також сподобалася, та й кажу: чого ж довго зустрічатися, давай будемо женитися… Одружилися, зробивши вечорку, та й перейшов у прийми. Отак і живемо… Син і дочка окремо живуть, онуків маємо, слава Богу, і правнуків діждалися.
Подружжя Морозів ніколи в житті не сварилося, бо вважає, що життя настільки коротке, що розтрачувати нерви на дрібниці не варто. Обоє пропрацювали у своєму рідному селі. Єфросинія Левківна – у колгоспі в Сільцях. Після війни жала вручну жито, згрібала сіно, копала картоплю. «Був час, що й міндобриво на полях вручну розсипали. Як насієшся того “добра”, то й дихати не було чим, – каже жінка. – То не те, що тепер – скрізь механізація».
Іван Йосипович усе життя провів… на дорогах. Він їх ремонтував.
– Мав на обслуговуванні аж 5 кілометрів шляху. Розмиє вода – латай вручну. Треба камінь замінити – також вручну розсипав у ями. І так – 30 літ. А зараз подивлюся, які в нас дороги – душа болить (бо гірші, ніж за радянських часів), – ділиться враженнями дідусь.
У великі свята любить дід Іван одягати парадний костюм, на якому всі його військові нагороди.
– У Великій Вітчизняній я дійшов до східної Прусії, де мене поранило, – пригадує ветеран. – А коли виписали з госпіталя, то й до Берліна дістався. Коли война закінчилась, то я ще два роки потому був у Німеччині, «за порадками дивився». Кажуть, що німці багато зруйнували в нас, але і наші солдати також добре над Німеччиною поглумилися. Вивозили їхні заводи. Навіть доплачували німцям по 700 грамів хліба, щоб допомагали вантажити їхнє устаткування, цілі заводи, які вивозили в СРСР. А слідом їхали німецькі спеціалісти, які все це в нас встановлювали.
– А знаєте, що для государства найдорожче? – ніби запитує колишній солдат. – Я це питання не раз ще у військкоматі ставив. Головне – архіви, документи. Скільки з Німеччини їх вивезли до нас… Це ж історія, минуле, про яке тепер тільки з листів і прочитаєш…
Коли настає неділя, дід Іван вирушає до церкви. Там зустрічається ще з одним фронтовиком Петром Йосиповичем Юхимчуком. Старі солдати вітаються і, відпочиваючи на лавочці біля храму, все приказують: як би дожити до Дня перемоги… Бо хоч тоді вони відчують до себе увагу: колишнім воїнам вручать квіти, покажуть концерт, усіх разом сфотографують… От тільки з кожним роком їх усе менше на тих фотографіях…
Марія ДУБУК,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
