За що знищили Володимира Івасюка?

На цьому букові повісили молодого композитора

Після смерті його пісні замовкли майже на десять років...

Наступний 1978 рік для Володимира Івасюка теж був пам’ятним. Навесні він бере участь у Всесоюзному конкурсі молодих композиторів у Єревані, а восени – у Всеукраїнському зльоті творчої молоді, де представляє свої нові пісні «Літо пізніх жоржин» (вірш Ростислава Братуня) та «Нам спокій тільки сниться» (вірш Романа Кудлика). А участь у Московському всесоюзному конкурсі композиторів-студентів консерваторій принесла йому перемогу – він отримує диплом ІІ ступеня за «Сюїту-варіацію для камерного оркестру» та «Баладу про Віктора Хару».
Молодого талановитого композитора, популярного не лише в Україні, а й у Росії й інших союзних республіках, комуністичні ідеологи помічають відразу. Партійні боси консерваторії пропонують йому вступити до комуністичної партії, даючи зрозуміти, що буде легше робити кар’єру і досягти успіху в житті. Але Володя не став членом партії. Він продовжує натхненно трудитися над новими творами, а його пісні так само продовжують звучати зі сцени, на радіо й телебаченні. Більше того, українська пісня стає не просто відомою, а модною! Навіть російські композитори прагнуть написати музику до української пісні.
За написання музики до п’єси «Прапороносці» Івасюка висувають на здобуття премії імені Островського. Згодом він дізнається, що й тут його знову хтось викреслює зі списку претендентів. Ім’я Володимир Івасюк, певно, багатьом заважало спокійно жити. Навіть хороший приятель Володі Василь Стріхович, режисер чернівецького телебачення, згадує, що друзі не дуже розщедрювалися на похвалу його пісень – вони сприймали творчість Івасюка, як належне.
У квітні 1979 року в Хмельницькому проводився перший республіканський конкурс артистів естради «Молоді голоси», на який Володю запросили членом журі. Згадуючи цей конкурс, журналістка Ольга Рутковська, яка вперше тут зустрілася з Володею, відмічає, що він був трохи сумний і наче чимось занепокоєний. Вона навіть поцікавилася, чи все у нього гаразд, на що він відповів, що втомився. Молодий композитор запам’ятався їй як «серйозний, мовчазний і стриманий, тримався з гідністю і водночас був уважний до всіх». Володя не був багатослівним, свою думку висловлював чітко, професійно і лаконічно. Відразу після закінчення п’ятиденного фестивалю нічним поїздом поїхав до Львова, пообіцявши, що у червні приїде на цей фестиваль до Києва.
24 квітня він вже був у Львові. Того ранку зателефонував Ростиславу Братуню, але трубку взяла дружина, сказавши, що чоловіка немає вдома. Володя нічого не передав, проте сказав, що хоче з ним зустрітися, бо має щось важливе сказати. Івасюк вийшов зі своєї квартири близько 13 години дня і направився до консерваторії. Кажуть, що перед цим йому хтось зателефонував, щоб зустрітися, і нібито бачили, як він сідав в авто. З того часу Володю живим уже ніхто не бачив. А згодом знайомі довідалися, що Володя пропав безвісти. Незадовго до смерті він зустрічався з Юрієм Рибчинським у Києві. Розповідаючи про свої плани, сказав, що після закінчення консерваторії хоче переїхати до столиці, бо у Львові йому погано. І буквально через декілька днів Рибчинському сповістили, що Володя зник.
Батьки відчули, що трапилося нещастя, бо син ніколи нікуди не їхав, не повідомивши їх, до того ж, він майже щодня телефонував їм у Чернівці. Почалися тривалі пошуки і ходіння по усіх інстанціях, але вони були марними. Львовом ширилися найрізноманітніші чутки й будувалося безліч версій. І тільки майже через місяць, 18 травня, Володю знайшли у Брюховецькому лісі, недалеко від Львова – на його тіло натрапив солдат, бо поруч була військова зона. Його шукали майже місяць, а тіло виглядало, як щойно після смерті...
Смерть Володимира Івасюка не була банальним явищем, проте жодне солідне видання, окрім малотиражного «Львівського залізничника», некролог не опублікувало. Влада мовчала, ніби нічого не сталося. Вона боялася ажіотажу навколо смерті видатного композитора, а тому в день похорону, 22 травня, чи не у всіх львівських вузах були призначені комсомольські збори з обов’язковою явкою. Більше того, неоднозначно говорилося, що присутність на похороні Івасюка може погано позначитися на роботі. Та людей нічого не зупинило, народ не покорився режиму. Похорон зі стотисячною колоною перетворився на мітинг. Труну Володі, прикрашену вишитим рушником і калиною, несли на руках до самого Личаківського кладовища. Кажуть, що того дня у Львові не можна було знайти й квіточки – скупили усі на похорон Володі.
Віддати останню шану талановитому композитору приїхало чимало його друзів, серед яких були Василь Зінкевич, Назарій Яремчук, тріо Мареничів, Юрій Рибчинський, Дмитро Гнатюк, Ігор Білозір. Софія Ротару надіслала вінок... Першим біля могили виступив Ростислав Братунь, за що, зрозуміло, поплатився, потім – Роман Кудлик. А родина Січків за свій виступ навіть потрапила в тюрму. Студенти консерваторії заспівали пісню «Чуєш, брате, мій» під нестримне ридання людей. Тоді вголос не говорилося, що композитора вбили, однак всі це розуміли і у цьому були переконані.
«Чар-зілля червона рута зорею упала в серце. Здавалось тоді – навіки, здавалось, на все життя. Чому ж скрипалі осінні виводять минуле скерцо, а пісня злетіть не в силі, неначе підбитий птах?» – першим цю прекрасну пісню «Відлуння вірності» Володі присвятив композитор Святогоров (вірші Близнюка). А Володині пісні замовкли майже на десять років...
Далі буде
Ольга ЖАРЧИНСЬКА

• Нравится
•