Відрікся від внучки, але доживати віку прийшов до неї
Підпис відсутній
***
Микола з Людою познайомилися випадково, хоча, кажуть, у житті нічого випадкового немає. Вони стояли в одній черзі за маслом і “синіми” курми, бо це було у радянські часи, коли по продукти бігли під двері магазину ще вдосвіта. Микола на той час уже був розлучений, а Люда жила з восьмирічним сином. Її чоловік Анатолій, викладач вузу, захоплювався альпінізмом, і одне зі сходжень у Кавказьких горах було фатальним. Її Віталику тоді виповнилося п’ять років. Втративши кохану людину, вона не вірила у те, що зможе колись знову відчути такі ж справжні почуття до когось іншого, які мала до свого Толіка. Слово за словом, і Микола довідався від нової знайомої, що вона дуже хотіла б відправити свою маму на лікування у Трускавець, але не вміє нічого “діставати”, взяти ж путівку на роботі було непросто. На той час Люда працювала закрійницею в ательє.
– Мій шкільний товариш – не остання людина в обкомі профспілки. Думаю, я зможу вам допомогти підлікувати маму, – пообіцяв Микола, записуючи її номер домашнього телефону.
***
Через тиждень він зателефонував, повідомивши, що з путівкою питання вирішено, й запросив Люду на зустріч у хороший ресторан.
Відтоді вони почали зустрічатися. Микола зрозумів, що покійний чоловік дуже багато означав для цієї жінки, тому не був надокучливим, а обережно й ніжно причаровував її душу, сподіваючись на ту мить, коли стане небайдужий Люді. Вона ж дуже швидко вразила його не лише своєю вродою, а й привітністю. Згодом він ближче познайомився і з сином коханої жінки. Так, коханої, бо зрозумів, що всі його думки – лише про неї. На щастя, до хлопчини він швидше знайшов ключик, що, звичайно, позначилося на подальших стосунках з Людою. А коли на день народження Віталика він подарував йому велосипед, про який дитина мріяла, то вперше побачив, як ніжно і радісно поглядала Люда на нього під час святкової вечері. Збираючись пізно ввечері додому, почув:
– Уже пізно, можеш у нас переночувати... Я постелю тобі у залі.
***
Від тієї ночі він залишився у неї назавжди. І ніколи про це не пожалкував. Віталик став йому сином.
Роки подружнього життя Люди й Миколи збігли швидко, і вони з радістю сприйняли звістку про те, що Віталій збирається одружуватися. Правда, коли Люда вперше побачила майбутню невістку Анжелу, її материнське серце підказало, що ця дівчина її сину не пара. Але про це не обмовилася й словом, розуміючи, що необережною фразою може посіяти у їхніх стосунках неприязнь.
Важко передати словами ту радість, яку відчули при народженні внучки. Вони тішилися нею кожної вільної години. Згодом, коли Настуся підросла, все частіше забирали дівчинку до себе. Невістка залюбки віддавала дитину свекрам, щоб мати час розважитися з подругами. Через це в сім’ї все частіше виникали скандали. Люда відчувала, що така поведінка невістки до добра не доведе, і хвилювалася, що може дійти до розлучення. Вона навіть подумати не могла, які випробування її чекають.
***
Того вечора молода пара теж посварилася. Віталій повернувся додому з роботи, але у квартирі, подарованій батьками (самі перейшли жити до Миколиного помешкання), його ніхто не чекав. Звична ситуація: Анжела на гульках, а донька у бабусі. Вже вкотре його душа надривалася від болю, він розумів, що так далі тривати не може, однак не міг уявити свого життя без маленької Насті. Коли дружина повернулася пізно вночі напідпитку, в квартирі зчинилася сварка. Віталій вперше підняв руку на жінку, після чого гримнув дверима і вийшов у ніч... Більше сюди ніколи не повернувся – він розбився на автомобілі, коли їхав до свого друга.
Люду ця звістка шокувала так, що певний час вона жила своїм незрозумілим життям, забувши про чоловіка і навіть маленьку внучку. З неї не можна було витягнути слова. Микола дуже хвилювався, аби дружина не збожеволіла. Від цієї депресії її врятував пізній дзвінок:
– Люда, це Люда? Господи, Анжелина квартира закрита, а дитина там плаче, аж надривається. Я тарабаню у двері, та там, певно, крім Настусі, нікого немає. Що робити? – перелякано кричала у трубку сусідка невістки.
– Ми скоро будемо, – почула у відповідь.
І справді, вони дуже швидко примчали до невістки, але за дверима була тишина. Не роздумуючи, Микола вибив двері: трирічна Настуся лежала в коридорі – від плачу заснула на холодній підлозі. Бабуся Люда пригорнула її до себе і не спускала з рук, поки не дочекалася невістки. Як тільки та зайшла до кімнати, відразу почула:
– Більше ти не будеш мучити дитину, я забираю її до себе.
І з сонною внучкою пішла на вулицю. З того часу Люда стала повертатися до реального життя. Згодом вона знову ожила, віддаючи усю себе Настусі. Правда, горе не минуло безслідно – у неї виникли серйозні проблеми із серцем. “Швидка” не раз стояла під їхнім під’їздом, поки її рятували від чергового нападу, а інколи й забирали в лікарню. Тоді дідусь Микола вміло справлявся з обов’язками няні.
***
Невістка незабаром вдруге вийшла заміж. Народивши ще одну доньку, Настею майже не цікавилася. Хоча справа була не у другій дитині, а в тому, що вона вже не могла обійтися без чарки. Тому мама для Насті стала чужою людиною, рідніших за бабусю й дідуся у неї не було. Але чи то карма висіла над цією сім’єю, чи спокутувалися чиїсь гріхи, бо біда знову не забарилася до цієї родини. Після чергового серцевого нападу швидка допомога не довезла Люду в лікарню – вона померла дорогою. Для чоловіка Миколи і внучки, якій тоді було 12 років, це була надзвичайна трагедія. Але куди подітися, мусили пристосовуватися до нового нелегкого тепер життя. Зрештою, змирилися з ним і, здавалося б, уже все налагодилося. Але тут приятелі, жаліючи Миколу, познайомили його із самотньою жінкою, яка дуже співчутливо ставилася до “бідної сиротинки”. Ванда, так звали нову знайому, все частіше стала з’являтися у квартирі Миколи: то щось попере, то пиріжечка спече, то вікна помиє. А скоро Микола запропонував їй залишитися у нього доживати віку разом. Ванда радо сприйняла таку пропозицію “руки і серця”. Минуло небагато часу, як Настусі у цій квартирі не стало життя. Нова “тітка-бабуся” допікала за кожну дрібницю, докоряючи нехлюйством, безтурботністю й взагалі усім, чим можна було. Дідусь Микола у ці повчання майже не втручався: йому було шкода внучку, нехай навіть і нерідну, але й без Ванди він боявся залишитися, бо вже звик, що вся хатня робота була на її руках. Зрештою, через два роки Ванда сказала Настусі в очі, що дівчині пора йти від них:
– Досить у чужих людей на шиї сидіти. Ми хочемо обміняти квартиру і переїхати в Одесу. Мені треба доньці допомогти внуків няньчити. Маєш маму, йди, і нехай вона дбає про тебе.
***
До мами Настуся не пішла. Її вчителька математики, яка дуже добре ставилася до дівчинки, зробила все, аби Настуню оформили у школу-інтернат. Вона закінчила її успішно, поступила в інститут, потім влаштувалася на гарну роботу. У дівчини складалося все дуже добре, вона навіть допомагала своїй меншій сестричці, котра набідувалася з безпутньою матір’ю. Заміж Настя теж вийшла дуже вдало, потрапила у хорошу сім’ю, де її прийняли як рідну дитину.
Про свого дідуся вона нічого не чула, хоча й відправляла йому вітання на адресу, яку взяла у Вандиних знайомих, але жодної відповіді на них не отримала.
Коли її дітки, двоє синочків, уже підросли, і вона одного дня поверталася з ними із садочка, то навіть не помітила, що біля її двору стоїть сивий, трохи згорблений чоловік.
– Настусю... – почула за собою.
Оглянулася – і завмерла. Як же вона не впізнала дідуся Миколу! Молода жінка підбігла до нього, обняла, а по щоках у неї градом котилися сльози.
– Де ж ти пропав?
– Прости мені, моя дитино, прости. Тільки тоді зможу спокійно померти...
Настя бігала по хаті, швиденько накриваючи на стіл. Коли вже нарешті оговталась від такої несподіваної зустрічі, почала розпитувати про його життя.
– Я уже три роки живу в будинку пристарілих. Ванда померла, і її донька одразу мене туди відправила. Ти присилала листівочки, але покійна Ванда не віддавала мені їх. Тепер ось відчув, що, певно, мені недовго на білому світі поневірятися, і вирішив тебе розшукати, аби перед смертю попросити у тебе прощення. Завинив я, дитино, перед тобою, ой, як завинив. І перед пам’яттю твоєї бабусі теж...
Настуся знову обняла свого дідуся Миколу:
– Не кажи такого... Ти мені потрібний... Чому ж я тебе не розшукала? Тобі уже не треба поневірятися.
І відчула, як здригнулися його плечі і він гірко заплакав...
Ольга ОКСАМИТ
| Comments: |
