«Я зі своєю Лялечкою живу, як у раю»
«На старість ми трусимося одне над одним...»
Уже 57 літ в парі Федір Хомич та Олена Григорівна Старійчуки із села Боремель на Рівненщині. Історія повоєнного кохання цього подружжя заслуговує на кінороман. За стільки років й разу ні чоловік, ні дружина не пошкодували про свій вибір, хоч багато разом пережили. Що там казати – вони вперше побачилися, коли тільки-но минула війна…
«На старість ми трусимося одне над одним...»
«Там, де Ви, там і я»
Доля їх звела поглядами у Кременці на Тернопільщині. Федір тоді був студентом педінституту, Олена – ученицею медучилища. Хлопець інколи ходив на танці. От знайомі дівчата й розповіли йому про відмінницю з Рівненщини – круглу сирітку, дуже добру серцем і милу на вроду. Він єдиний раз несміливо поглянув на те дівча, але познайомитися тоді так і не наважився. Їхня зустріч відбулася аж через кілька років, коли Федір приїхав на роботу у село, де жила Олена. Для неї це була повна несподіванка, а для нього – доля, яку обрав сам. Це ж він “відкрутився” від направлення на роботу на Тернопільщині й приїхав у досі незнане село, адже запам’ятав, де дівчина живе.
– Пригадую, як зайшов у Демидівці до заврайвно й сказав йому, що хочу працювати у районі, – розповідає Федір Хомич. – Він радо запропонував мені роботу у райцентрі, бо ж був 1947 рік, вчителів бракувало. Я подякував і… відмовився. Кажу, хочу у Боремель. Запитали, чому? Відповів, що у мене там дівчина. Так опинився у цьому селі. Дістався сюди надвечір. Заходжу у школу – всюди темно. Шукаю “директорську”. В одному класі почувся гомін. Яка картина постала перед моїми очима? Сидить дядько в фуфайці на якійсь лаві, там же біля плити бабця варить картоплю, поряд дівчинка лежить на соломі, прикрита радюгою. Думаю, як директор живе в таких умовах (а це ще були його мама і дочка), то що мене чекає? Але зостався.
А вранці Федір Хомич підійшов до колеги, теж молодого вчителя, й запитав, чи знає він таку Олену Нестерук. Той відповів, що дівчина живе недалеко від школи, й погодився показати, де саме.
…Олена пасла корівку під горіхом. Побачила знайоме обличчя – й миттю опустила носика.
– Добрий день, – першим привітався Федір, – ось, буду тут працювати.
– І як то так вийшло, Ви ж мали на Тернопільщині вчителювати? – лише запитала.
– Там, де Ви, там і я, – відповів.
З того часу Федір та Олена стали бачитися частіше, заприятелювали. Проте навіть про ніжний поцілунок Федір не міг мріяти, не наважувався й за ручку кохану взяти півтора року! А потім… освідчився їй. Невдовзі вони побралися.
На нутріях заробив… 18 тисяч рублів
Молоде подружжя жило дуже скромно.
– Коли я приїхав сюди працювати (викладав біологію і географію), у сьомому класі вчилися хлопці по 19-20 років – переростки, – продовжує свої спогади Федір Старійчук. – Тоді плата вчителя була 550 карбованців, а пуд жита коштував 800. То заробляв всього 12 кілограмів жита. У моєї Лєни платня була ще менша. Але в любові й злагоді долали усі труднощі.
Олена Григорівна тоді працювала акушеркою в лікарні. У перші роки доводилося приймати пологи при гасовій лампі, це вже потім у село прийшла електрика. А тоді – ні світла, ні доріг, ні автомобілів… Коли виникали ускладнення, породіль підводою везли до Луцька. Тяжкі часи були. Та пропрацювала Олена Старійчук акушеркою аж 51 рік! І коли прийшов час йти на пенсію, вдячні матусі з цілого району написали їй подячного листа. Ці вже трохи пожовклі від часу аркуші – найдорожчий спомин для медички.
Минали роки, життя змінювалося. Якось Федір Хомич вичитав у літературі технологію розведення нутрій. Взявся за цю справу. Перший приплід не дуже радував – майже половина молодняку загинула. Тоді зважився на експеримент і виробив свою “позалітературну” технологію. Дванадцять самочок приводили до 70 малят! Сам шкірки вичиняв, у Луцьку шили шапки. Невдовзі його “фермерський” заробіток у кілька разів став переважати вчительський. Маючи достатньо стажу, чоловік пішов на пенсію. Нехитрий бізнес процвітав.
– На “книжках” досі лежать зароблені 18 тисяч рублів, – хитає головою, але не журиться Федір Хомич. – Тоді машина коштувала 6-8 тисяч. Син хотів купити квартиру в Луцьку, а я не дав, кажу, хай лежать. І дружині ніколи дорогого подарунка не зробив…
– Але, видно, за це вона на вас не ображається. Які ж секрети подружнього довголіття? – випитую у цієї красивої сивочолої пари.
– На першому місці – любов, – випалив господар. – Я й синові казав: шукай дружину, як твоя мама, тоді проживеш, як у раю.
– Молоді люди дивляться на нас, старих, а ти про любов говориш, – хоче заперечити Олена Григорівна.
А він повторює своє. Каже, що колись дружину Лєною називав, а тепер – тільки Лялечкою. Та й вона раніше називала чоловіка Федею, а тепер він у неї – Федечка.
– В молодості не так страшно втрачати – можна сходитися, розходитися, – повчає мудра жінка. – А на старість ми трусимося одне над одним. Живемо одним життям.
Наталія КРАВЧУК,
Рівненська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО