У барах «випадково» шукала жениха
Підпис відсутній
– Що ти хочеш? – невдоволено буркнув у телефон Вітька – по його голосу зрозу-міла: вже випив.
– Де ти соваєшся? – не тямлячи себе від злості, кричала Світлана. – Я вже годину чекаю вечеряти!
– Їж сама, – спокійно промовив. – Друг з Києва приїхав, то ми тут біля роботи, в барі.
Світлана сиділа на дивані насуплена – те, що він вимкнув мобілку, її вже зовсім дістало. “А може, він не з другом, а з подругою?” – промайнуло у голові. Сам же якось обмовився, що недавно на роботу прийшла молода працівниця. Правда, він казав, що заміжня. Але хіба це стане на заваді?
“Що ж робити?” – Світлана ніяк не могла заспокоїтися. І тут їй прийшла в голову блискуча думка – від задоволення аж хитро посміхнулася...
...Через півгодини Світлана з подругою, яку запросила на каву, їхали в той кінець міста, де працював Вітька. Зайшли в один бар, де Світлана не побачила коханого, заглянули в інший – і там його не було. Танька вже невдоволено бурчала: мовляв, чому ніяк місця не доберуть?
– Ну, ти ж бачила, вільних столиків нема, – так пояснювала Світлана подрузі, яка навіть й не здогадувалася, що таким чином шукають Вітьку. Коли вони зайшли до ще одного бару, Свєтка ще при вході краєм ока помітила, як в дальньому кутку залу її Вітька весело розмовляє з якимсь незнайомцем. Від серця відлягло: таки з другом, а не з жінкою.
– Оце так зустріч! Невже без дівчат? – посміхаючись, звернулася до коханого. Його від несподіванки аж пересмикнуло – обличчя враз похмурніло. – Ніколи б не подумала, що так випадково можна зустрітися!
Познайомивши Вітькового друга зі своєю подругою і посидівши трохи, Світлана вирішила вечір продовжити вдома:
– Ви вибачайте, а нам пора. Правда, Вітя?
***
Світлана ніяк не могла впоратися зі своїми ревнощами, постійно тримала Вітьку під пильним контролем, чи не щогодини телефонуючи йому. Їй здавалося, що він зраджує, коли затримується з роботи, хоча в глибині душі розуміла, що це не так, бо не раз обережно випитувала у його друзів. Вона була проти навіть того, щоб він навідувався до своєї матері, бо знала, що він небайдужий до сусідської дівчини, і була впевнена, що саме ту невістку хоче його мати. Їй було неприємно, коли, дивлячись якийсь фільм, Вітька казав: “Глянь, нічого собі жінка”. А одного разу, коли він сказав, що йде з хлопцями після спортзалу в баню, навіть прийшла подивитися, чи нема там дівчат. Їй було страшно від однієї лише думки, що якась жінка заговорить до Вітьки, що він на неї гляне, порівняє зі своєю Світланою...
Словом, ревнувала його до нестями. Розуміла, що так жити не можна, проте нічого вдіяти із собою не могла. Думала, можливо, ці надмірні ревнощі передалися їй від діда. Він, коли був молодим, страшенно ревнував бабу, молодшу від нього на десять років. Бісився, коли якийсь чоловік заговорить до неї, а ще, не дай, Боже, пожартує! Вдома таке витворяв: бив її, міг зі злості чоботом запустити по вікну, а зранку його склити, схоловши від ревнощів і чухаючи потилицю.
Так і Світлана – ніби продовжує дідову “справу”. Розуміла, що Вітькові, з яким жила у громадянському шлюбі, таке життя може набриднути, і одного прекрасного дня він її покине. І цей день настав.
Увечері, вже вкотре чекаючи Вітьку, не могла заспокоїтися. Вирішила подзвонити йому. Як виявилося, він затримувався на роботі – в методичному кабінеті, де вечорами підробляв, було багато студентів. Світлана його словам чомусь не дуже вірила. Щоб не мучити себе здогадками, вирішила їхати до нього в інститут. Дорогою перебирала у пам’яті якісь відомі способи, щоб його провчити. Згадала, що колись читала у газеті, як жінка вилила на голову чоловіковій коханці... нечистоти. Ну, таке вона робити не буде, але якось провчить – це точно.
І треба ж такому статися, що коли вона зайшла у кабінет, її Вітька не видавав книжки, а пив каву за милою і задушевною бесідою зі своєю симпатичною колегою. Побачивши таку ідилію, Світлана аж налилася кров’ю. Не тямлячи себе від гніву, взяла Вітькову чашечку й... вилила гарячу каву на спідницю дівчині. Та аж заверещала від болю і несподіванки. Що було далі, Світлана пам’ятає смутно. Пригадує, що Вітька схопив її за руку і боляче вивернув, а тоді із сумочкою та плащем буквально викинув з кабінету, насмішивши здивованих студентів. Вже у коридорі зло прошипів: “Дурепо, забудь про мене! Дістала вже...”
Світлана кляла себе на чому світ стоїть і хотіла попросити у Вітьки пробачення, але після того його вже не чула і не бачила. Він змінив номер мобільного телефону, забрав свої речі, коли її не було вдома, а ключ від квартири передав її подругою...
| Comments: |
