«Бабуньця моя любила весь світ і підбирала сиріт»

Вітри долі жорстоко шмагали 92-річну Анастасію Курсик. Вона чотири рази виходила заміж і чотири рази залишалася вдовою. З трьома першими чоловіками не нажилася, не налюбилася. Василь захворів на сухоти і через шість років помер. Мала з ним єдиного синочка, якого, коли йому був місяць, похоронила. Більше дітей Бог їй не дав. Другого чоловіка Андрія через півтора року вбили енкаведисти. А третього, Івана, через рік забрали на роботу у Німеччину. Маялася вдова без даху над головою поміж людьми, але, не роздумуючи, взяла п’ятирічну сирітку Галю, яку сестра, вмираючи, просила прихистити. Після війни пішла за фронтовика – вдівця з трьома дітками. Сиріт обігріла, як рідних, і в люди вивела. Коли ж у Галини з першим шлюбом не склалося, приголубила і її семимісячну донечку Катрусю, з якою й досі живуть душа в душу.

Малолітня наймичка

Своєї рідної неньки бабуся Настя не пам’ятає. Народилася у біженцях на Дніпропетровщині шостою у сім’ї Антона Сови. Коли найстарша серед дітей розумниця Ганнуся померла від раку, мати не витримала – пішла  слідом за донею у сиру землю. Повернувся Антон з дрібненькими діточками додому в село Бригадирівка на Рівненщині. Жити ніде. Впустив їх на зиму рідний дядько. Але ледве витримали усі в одній кімнаті, бо у нього теж була чималенька сімейка. На весну мусили збирати курінь. У викопану яму поставив батько зв’язані докупи драбини і обклав гілляччям та бадиллям. Отак і жили, бідолашні, як собачатка, у цій ямі, доки на зиму не збудував Антон хатинку. Всією родиною йому допомагали, шкодуючи сиріт. “Ох, і дружні та працьовиті, як комахи, ті Сови”, – дивувалися односельці.
Вдівець взяв собі другу жінку, і ще нажили з нею трійко діточок. Але сім’я дуже бідувала. Тож старшенькому Грицю, а за ним і шестирічній Настуні довелося йти у найми. У сусідньому селі Вовковиї на горбку були маєтки чеських і польських панів – вони й взяли працьовитих діток до себе: Григорія поляки – їздовим, його сестричку чехи – у прислугу. Настя охоче допомагала по господарству, доїла, а іноді й пасла корів, полола грядки. Але, як згадує, жилося їй не зле, бо мала своє ліжечко, перину, їла з господарями за одним столом. Добрі вони були люди. І молода пані не раз казала: “Давай, Настько, швидше попораємося і сядемо грати в карти”. На зиму батько забирав доню з двома мішками зерна додому. Вона була дуже горда, що заробила на хлібчик.

Криваві пироги

Розцвіла, як ружа, темноока і круглолиця красуня Настя. У дівках не засиділася. Її посватав парубок із села Рогізне. Як ішла вона у весільному вбранні в невістки, молодий сусід Андрій не втримався: “Боже, яка ж та Настя гарна! Якби її чоловік помер, я б на ній оженився…”, – сказав, і як у воду глянув. Бо прожила Настя у першому шлюбі лише шість літ, і залишилась вдовою. Гірко плакала-тужила, але через деякий час Андрій вмовив її стати під вінець.
Та у їхньому селі серед молоді ширилися націоналістичні ідеї. Настин брат Іван із сином священика вивісили у пасхальні дні на дзвіниці жовто-блакитний прапор з тризубом. Хтось їх “заклав”, і якби не забрали Івана до війська, замордували б хлопця у застінках НКВС. А так – поліг на війні. Схопили за доносом і Андрія.
Розтопила Настя піч, розчинила пироги, щоб занести свіженьких чоловікові у постерунок. Аж глядь – їде фура. Енкаведисти самі привезли в дім побитого чоловіка. Андрій настійно кілька разів повторив дружині, щоб йшла по зброю. Зброї у них не було. І вона збагнула його наказ – йти геть з дому. Взяла відро й метнулася начебто виконувати його волю, а заодно – по воду. А надворі шуснула у кукурудзу і поза городами подалася аж до річки. Коли оглянулася, то хата з пирогами в печі горіла. Чоловіка замордували, як і багатьох, звинувачених у націоналізмі.
Скиталася небога по родичах, важко гарувала. Ще раз пішла у невістки, але чоловіка забрали на примусові роботи до Німеччини, і він не повернувся. Єдиною втіхою стала їй сирітка, племінниця Галинка, яку вмираючій сестрі поклялася нікому не дати скривдити.

Пішла за вдівця на трьох сиріт

Звістка з фронту про смерть Василя Курсика швидко облетіла Довгалівку. Його дружина так перейнялася горем, що посиротила малих діток. Але тільки її похоронили, як повернувся через два тижні з шпиталю з чорною пов’язкою замість ока чоловік. Погорював вдівець, а діти їсти просять. Клопоти швидко привели його до тями.
Якось побачила Настя Василя, як йшов з дітлахами повз церкву, і з гіркотою мовила: “Ото горенько! Як він з ними справляється? Яка дурна за нього заміж піде?” І сама пішла, пошкодувала такого ж злидаря. Щоб прогодувати діток у голодні повоєнні роки, довелося їй розгорнути свій “харчовий бізнес”. Двічі на тиждень купувала по пуду зерна, вручну молола і пекла хліб. На базарі буханець тоді коштував 100 рублів. І ще варила ночами 40-літровий казан супу, засмаченого сальцем і цибулькою. А вранці запрягала коня і везла на станцію Козин, де втікачі від голодомору з Брянщини за черпак гарячої юшки платили по 5 рублів.
Будувалися Курсики, і чорно бідували. Як дітки почали підростати, настав час їх до школи посилати, потрібен був одяг. Дізнавшись, що на Дніпропетровщині перед Пасхою яйця в ціні, назбирала аж 800 штук і мотнулася на торги. Тоді чимало обновок діткам накупила. Коли з’явилися колгоспи, як і усі жінки, Настя гнула спину на буряках. Навіть ланковою її призначили, бо не тільки ударно працювати, а й “квітку” організувати вміла з піснями-танцями аж до ранку у своєму саду.
А що вже весела молодиця розпорядливою хазяєчкою була, то відбою не мала від запрошень стати господинею на весіллі. 25 карбованців платили за це. Чоловік же грав по весіллях у духовому оркестрі.
– Скільки себе пам’ятаю, – пригадує найменша з прийомних доньок бабусі Насті Катерина, – у нас завжди була підошва з короваю і графин з горілкою на столі – весільний заробіток музикантів. Збиралися у нас, бо ж дідусь вибудував дім аж на чотири кімнати. Вони собі за чарчиною нові мелодії розучують, а ми з бабусею на кухні вальсуємо.

Дві матері – чужа і рідна

Рідко зустрінеш таку теплоту взаємин між двома людьми з майже піввіковою різницею. Але ж забрала Настя Катрусю семимісячною, і прийомна донечка, виростаючи, усі крихти веселої доброї вдачі від неї позбирала. У розмові обидві сиплють жартами та приповідками. Менша розказує, що її бабуньця – то бездонна криниця народної мудрості. Колись студентка з Рівного тиждень записувала від неї народні пісні та обряди. А як мова заходить про розваги бабусиної молодості, старенька командує нетерпляче Катериною: “Та дай мені палицю і підведи!” І, наспівуючи “Ой, дівчино, ойри-ойри”, – показує, якими були колись танці. За столом же з примовкою “на погибель ворогам – хай завидують нам” ще здіймає чарчину. Вороги для неї – це і брехливі по-літики-владці, які забули про народ. Кожному по заслугах задає перцю.
А до простих людей Анастасія Антонівна надзвичайно доброзичлива. Свою Катрусеньку вмовила, щоб батька уважила, коли той вперше у житті навідався на Новий рік до доньки-другокласниці. І матері біологічній, яка віддала її немовлятком двоюрідній бабці, Катя теж зуміла пробачити, бо бабусині аргументи були переконливими: “Вона з п’яти років кругла сирота, виховує чотирьох дітей, і ні одного не здала в інтернат”. Бабуся ще й посилки не раз Галині на Луганщину відправляла і Катиній сестрі Наталі на дорогу гроші вислала, щоб до них у гості приїхала. Вихована в любові і доброті  Катерина збагнула: “Дитина матері не суддя. Я кажу на неї “мама”, але серцем цього не відчуваю, бо справжньою мамою для мене є моя золота бабуньця”.
На зиму Катя таки вмовила Настю їхати до неї в Луцьк. Як зблисне сонечко, обидві поїдуть на свої зелені курорти у Довгалівку, де наймиліше.
Мирослава МАНЕЛЮК,
Волинська область
Фото Інни ВЛАСЮК

• Нравится
•