Понад 30 тисяч звірів і птахів
Михайло РОМАНЮК
Воював за Україну в… п’ять рочків
І в день нашої розмови я застав Михайла Івановича за роботою: закінчував оригінальну альтанку.
– Мене на ім’я чи прізвище мало хто знає тут, здебільшого називають Гуцулом, – зауважив, усміхнувшись, – бо родом з Галичини, яка для місцевих селян що Гуцульщина. Мені стільки довелося помандрувати, що іноді жартома називаю себе блудним сином. Я ж навіть в Німеччині був і воював там з німцями… за Україну, коли мені було п’ять років. Тоді до Рейху батько поїхав з усією сім’єю. Призначили в село до бауера. Добрий німець трапився, не ображав своїх остарбайтерів. А я виховувався серед німецької дітвори.
Для господаревих дітей я все одно залишався українцем. Якось ми гралися олов’яними солдатиками. Бауерові хлопчик з дівчинкою, трішки старші від мене, керували, звісно, німецьким військом. От вони вдвох оточили моїх солдатиків, поперекидали їх і стали ра-дісно кричати: “Україна – капут!” Я ледве не плакав, а коли вони десь пішли з хати, узяв молотка й потовк усе їхнє військо, примовляючи: “Це вам за Україну! За Україну!” Стукіт почула їхня мати, вбігла й руками сплеснула: “О, майн гот!” Відібрала молотка і зачинила мене в коморі. Отак я воював і постраждав (сміється – авт.) за Україну в самому серці Німеччини. Батьки додому повернулися у 1944-му. Я вже казав, що господар був доброю людиною. А може, відчував, що Німеччина війну програє, тому своїм робітникам дав волю. Правда, батькові не радив повертатися: “Тебе Сибір там чекає!” Але на Різдво ми були вдома. Незабаром прийшли більшовики і батька потягнули до тюрми – за… дезертирство. Шість місяців просидів, і до війська забрали.
На Волинь через Архангельськ
– Коли батька звільнили, ми подалися на Херсонщину. Там я закінчив чотири класи, ходив у сусіднє село за десять кілометрів у п’ятий-сьомий класи, але не доходив – пішов працювати в колгосп на тракторі. А потім матері закортіло повернутися на Львівщину. Мене не відпускали, бо вже був допризовником, отож, поїхав самовільно. До армії працював на цегельні, а служити довелося у Владивостоці – у морській піхоті. Вільний час проводив здебільшого у гарнізонній бібліотеці: дуже любив читати (та й нині люблю). Перечитав за три роки весь її книжковий фонд.
В колгосп іти після служби не хотів, а влаштуватися деінде було практично не можливо, бо не мав паспорта. Голова колгоспу зумисне не відпускав мене, три місяці тягнув, намагаючись зламати мою волю. Та я був упертий, і таки вирвався з колгоспного рабства. Влаштувався спочатку робітником на шосейці, потім перейшов на залізницю, а коли неподалік почали будувати електростанцію, пішов туди монтажником-висотником.
– А на Волинь усе ж таки як потрапили?
– Через Архангельськ! Намовив я трьох своїх приятелів завербуватися на лісоповал. Опинилися поблизу знаменитого ракетного полігону в Плісецькому районі Архангельської області. Працювали на пилорамі разом із зеками, жили в бараках. Якось упала мені на ногу колода, і я отримав на кілька днів звільнення. Лежу в бараку, читаю книжку, аж раптом зі стелі щось посипалося на голову. Дивлюся – а то… воші. Е, кажу увечері хлопцям, ви як хочете, а я тут не залишусь і дня. Потягнулися й вони за мною. Та куди було податися? Додому ж соромно. Вирішили на Херсонщину – у те село, де жив до армії. Там мене всі знали, тож з роботою проблем не буде. Так і зробили. Але на трактор я уже не пішов, знайшов чистішу роботу – у кузні. Ковалював, доки не приїхали у наш колгосп на сезонні роботи сімнадцятеро дівчат з Волинської області. Одну з них я вподобав та й одружився на ній. Може, і жили б там, на Херсонщині, з нею, якби не телеграма від матері з проханням повертатися додому, бо в господарстві потрібні були робочі руки. Я послухався й поїхав, а дружина залишилася добувати “сезон”. Чотири роки працював у колгоспі, потім знову пішов на залізницю – вже столяром-муляром, а коли Радехівському лісгоспу потрібні були майстри по дереву, влаштувався там надомником і став вистругувати з дерева фігурки.
Сто орликів на місяць
– Якось я вичитав у газеті, що в Ківерцівському лісгоспі діє сувенірний цех. Одного разу взяв та й поїхав туди. Ківерці по дорозі були. Але директора лісгоспу не застав на місці, тож поїхав далі – в Колки. Зупинився в дружининої тітки. Розповів про свої проблеми, а її чоловік і каже, що в місцевому лісгоспі також сувенірами займаються, якщо хочеш, допоможу влаштуватися. Коли приймали на роботу, спитали, чи маю відповідну кваліфікацію. Довелося показувати, що вмію робити. Дивувалися, як таке можна витворити зі звичайного шматка дерева… Направили в Граддівське лісництво, де й пропрацював до пенсії.
– Коли вирізували сувеніри, то мали від начальства якийсь план, певні зразки виробів чи самі вигадували?
– План? Аякже! Наприклад, невеличких фігурок орликів потрібно було вирізати за місяць 100 штук, і платили за одного по 93 копійки. А щодо зразків, то по-різному було: і сам вигадував, і з журналів змальовував. Ескізи ж майбутніх виробів мусив возити до Луцька для затвердження на художній раді. Якщо взяти хоча б ті 15 років, які я пропрацював суто на сувенірах, то, мабуть, зо три десятки тисяч назбирається.
Собі залишив великого орла. Таких зразків згідно з планом мені належало вирізувати 20 на місяць.
Микола ШМИГІН,
Волинська область
| Comments: |
