Коли зацвітає самшит, на озері слід чекати потопельника
Продовження. Початок у №№ 3-5
– Ви?
– Так. Я вже давно туди збираюся – по самшитовий цвіт. От і будете мені за попутника.
– Але ж Іван казав, що самшит біля Чорного Каменя цвіте дуже рідко – раз на двадцять років.
– Ну, то всього-на-всього легенда така. А може, цьогорічна весна і є якраз двадцятою? – примружилися її незбагненно блакитні очі.
– Інтригуєте чи лякаєте?
– Просто запрошую до подорожі.
Відмовитися я не міг, тож вирушили не гаючись: вона була готова до мандрівки – чекала лише моєї згоди. Знову йшли стежкою до човна, лише тепер весла ніс я.
На озері гуляв вітер, але він дмухав у бік, б’ючи хвилями в борт човна, не затримуючи руху, і все ж, веслуючи з годину, я добре вхекався.
Пливучи, ми вели банальні розмови, намагаючись (принаймні я) не торкатися чогось суттєвого. Зрештою я не витримав і запитав:
– Ваш син вам рідний? Ви така молода, не віриться, що можете мати дорослу дитину...
– О, дякую за комплімент, – усміхнулась, і ця щира усмішка була такою неперевершено чарівною, що мені захотілось упіймати її своїми губами і спробувати на смак. – А скільки б ви мені дали?
– Не більше двадцяти п’яти.
– Справді? – лукавинка затремтіла на її брові. – Ні, товаришу кореспонденте. Ваше пильне журналістське око вас підводить. На жаль, набагато більше.
– Набагато – це скільки?
– Тридцять дев’ять буде восени.
Я вірив і не вірив: якщо в жінки дорослий син, то приблизно саме стільки й повинно бути, але те, що бачили очі, цю житейську аксіому відчутно похитувало сумнівами. Так зберегтися, мати такий юний вигляд – це було справжнє диво, чергова таємниця жіночої вроди. Невже ця глушина, це лісове озеро мають такі омолоджувальні властивості?
Ми підпливали до Чорного Каменя – невеликої затоки поміж горбистими берегами, порослими з двох боків лісом, а посередині була простора галявина з розкиданими по ній валунами, один з яких, величезний, опуклої форми, стримів над самою водою.
– То це і є Чорний Камінь? – запитав я, показуючи на нього.
Вона ствердно кивнула головою.
– А де ж той легендарний самшит?
– А он, праворуч від Каменя.
– Оте маленьке деревце?
– Так.
– А воно, здається, цвіте... – мовив я вражено, коли до берега залишалося якихось метрів сто.
– От, бачите, я мала рацію.
Човен уткнувся носом в пісок трохи ліворуч од Чорного Каменя, який зблизька видавався майже скелею, що підносилася метрів на три над самою водою. А там, де ми пристали, була невеличка смужка пляжу, далі берег підіймався й переходив у ту дивну кам’яну галявину, наче хтось вистриг клапоть лісової чуприни озера.
Ми витягнули човна з води, щоб не знесло, взяли свої заплічники й піднялися ледь помітною стежкою в траві до самшиту. Деревце було невисоке, трохи вище мого зросту, з кострубатим шершавим стовбуром. Уся його невеличка крона була густо всіяна цвітом.
Єгериха зупинилась перед ним, і я з острахом помітив, як запалали її очі й обличчя завмерло в блаженній млості. Але за мить жінка ніби отямилася, струснувши те екстатичне захоплення, зірвала одну квіточку, причепила її собі в петлицю курточки й заходилася з якоюсь надто ревною запопадливістю ладнати тут же, під самшитом, поїсти.
Вона діставала загорнуті в папір харчі, розкладала на простеленій газеті. Я байдуже дивився на копчену дичину, на якісь посипані маком коржики, бо їсти зовсім не хотілося. Натомість погляд тягнуло за Чорний Камінь, у сіру глибінь, що причаїлася під лагідними хвильками.
«Хочу від тебе дитину!»
Руки єгерихи миготіли над паперовими згортками, легкі і плавні рухи заворожували мене, і я з жахом відчув, що перестаю тямити, навіщо сюди приплив.
Я добряче ковтнув з фляги, яку вона простягнула мені мовчки. Напій мав солодкувато-терпкий смак.
– Це вино з диких груш. Я роблю його сама, – вона взяла в мене флягу й пригубила. – Ти невдовзі відчуєш його благодатний вплив, – мовила, видихнувши повітря.
Далі буде
| Comments: |
