Дочка шукає батька, якого ніколи не бачила
Раїса Григорівна Катеринець
«Мені такої невістки не треба»
Щоб з’ясувати усі подробиці цієї життєвої історії, ми вирушили у Млинівський район. Раїса Григорівна з чоловіком тільки переїхали у велику хату, яку купили минулого року. Петро у сусідній, вже відремонтованій кімнаті збирав меблеву стінку. Нас запросили у залу, де жінка і стала розповідати.
– Навіть не знаю, з чого розпочати, – сказала вона і на якусь мить задумалася. – Багато років виношувала це в душі, а тепер розгубилася. Давайте із самого початку. Народилася я 6 лютого 1974 року в селі Остріїв. Мою маму звати Марія Андріївна Хіжук (це її дівоче прізвище). Вона – 1952 року народження. У 1973-му зустрілася з моїм батьком Григорієм. Родом він з Новоукраїнки. Мама була у цьому селі на весіллі у родичів, і вони тоді познайомилися, стали зустрічатися. Батько приїжджав в Остріїв до мами, а вона до нього в Новоукраїнку їздила.
Коли Марія завагітніла, то свекруха заявила: “Мені такої невістки, як ти, не треба”. Григорій же сказав, що то не його дитина. Він покинув дівчину і виїхав із села. З тих пір їхні дороги більше не перетиналися.
І в 1974 році Марія Хіжук народила дівчинку. Все село гуло: народила дитину, а чоловіка не має.
– То був позор, – каже Раїса. – Та мама все стерпіла. А ось і вона...
До хати зайшла Марія Андріївна, яка живе неподалік, і приєдналася до нашої розмови:
– Я гріх на душу не взяла і народила дитину. Дівчинку назвала на честь своєї мами – Раїсою. Батьки мені ніколи нічим не дорікнули. А люди поговорили, та й заспокоїлися. Дочка ж дуже схожа на свого батька.
Життя давало Марії Хіжук нові випробування. У 1975-му від астми померла Маріїна мати, проживши лише 42 роки. Молода жінка залишилася з маленькою дитинкою на руках.
– Батько від нас пішов, – згадує, витираючи сльози, Марія Андріївна. – Залишилися ще менші брат та сестра, а також бабця.
«Жодного чоловіка татом не називала»
Коли дочці було чотири роки, Марія вийшла заміж, народила сина. Але цей шлюб розпався. Жінка працювала дояркою, ще й взялася будувати хату.
Через кілька років вийшла заміж за Леоніда Степановича Гордіюка, і з 1982 року живе з ним. Мають спільну дочку.
– У мене дуже добрий вітчим, він виростив мене, допомагав у житті, справив весілля, але татом я його не називала, – розповідає Раїса Григорівна. – Коли ходила маленькою гратися до сусідських дітей, то чула, як дорослі казали: “Хай Рая пограється, бо в неї батька нема”. В однокласників були мама й тато, а в мене тільки мама. Хоча в школі це не відчувалося: у нас був дуже дружний клас, мене ніколи не дражнили. Але іноді так сумно ставало на душі, і я все думала: “Де ж той батько?” Для себе вирішила – як виросту, обов’язково його знайду.
За своє життя Рая жодного чоловіка татом так і не назвала.
– Я хотіла батька шукати, як тільки закінчила школу, – каже Раїса Катеринець, – але тоді гордість не дозволила. Думала, що таким своїм кроком можу зруйнувати його сім’ю. Я мамі давно казала, що буду в газету звертатися, але аж тепер наважилася. Я від нього нічого не хочу, тільки зустрітися. Він же знає, що в нього є дочка. Батько має свою сім’ю, бо кілька років тому я побачила у вашій газеті йому вітання з 30-річчям шлюбу. Зовсім випадково воно потрапило мені на очі. Там було сказано, що він живе у Луцьку. Хочу, щоб тато відгукнувся. А якщо він не захоче зустрітися? Не знаю, як краще це зробити. Яка буде відповідь і чи буде? Багато передумала за ці роки.
Хочеться сподіватися, що батько таки приїде до дочки. Час летить швидко, життя коротке, і таку зустріч не треба відкладати.
Про себе пані Раїса розповіла, що вона вдруге замужем:
– Маю двох дітей: син ходить у сьомий клас, а дочка – в третій. Мій чоловік – Петро Катеринець. Ми працюємо на землі і живемо за рахунок цього, бо в селі більше ніякої роботи немає. У нас пай 2,4 гектара і городу два гектари. Тримаємо коника, і в мами є пара коней. Щоб обробити все поле, ще й трактора наймаємо. Назбирали грошей і купили цю хату, робимо ремонт. Я тепер можу сказати, що твердо стала на ноги і ми з чоловіком розраховуємо тільки на власні сили.
***
У цій історії я не берусь когось судити чи повчати. У кожної людини в житті є право вибору. Але хочеться сподіватися, що зустріч доньки з батьком таки відбудеться.
Кость ГАРБАРЧУК,
Рівненська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
