Про мацеївську трагедію пам’ятають в Америці та Ізраїлі
Марія Рудницька (праворуч) з родиною Гінзбургів біля пам’ятного знака на місці розстрілу євреїв
Ставок біля кар’єрів був червоним від крові
Гітлерівці вступили в Мацеїв 27 червня 1941 року і розташувалися в колишніх червоноармійських казармах. Наводити “новий порядок” почали з того, що зруйнували МТС, три млини, багато житлових будинків, пограбували населення. Та найжахливіші часи настали саме для євреїв.
…Догоряло спекотне літо 42-го. Саме цієї пори німці разом з поліцаями розпочали справжнє полювання. І не лише в містечку, а й у навколишніх селах. Людей – дорослих і малих, здорових і немічних – почали зганяти до синагоги, де й замкнули на цілий тиждень, не даючи ні їсти, ні пити. Якось проходила мимо місцева жителька Юлія Радивоник. Помітивши її, колишні сусіди-євреї почали благати: “Юлю, дай хліба!” На диво, німецький офіцер, який керував охороною, дозволив жінці це зробити. Вона одразу побігла в магазин, набрала хлібин, скільки здужала донести, повернулася до синагоги і через вікно почала кидати їх голодним невільникам. Всередині зчинилася штовханина, усі намагалися опинитися біля заповітного вікна. За якусь мить дерев’яна стіна не витримала натиску і обвалилася. Зверху на неї, мов горох, посипалися змучені люди. Над їхніми головами заляскали постріли. На втечу ніхто з трьохсот бідолах не наважився. Стіну поставили на місце, підперши ззовні кілками.
Тим часом на східній околиці містечка за допомогою динаміту уже поглиблювали один з крейдяних кар’єрів (за злою іронією долі добування унікальної крейди з місцевого родовища свого часу розпочали саме підприємливі євреї, відправляючи її аж у Францію). Тоді нікому навіть у страшному сні не могло привидітися, що це місце стане величезною братською могилою.
Вкрай знесилених людей вивели із синагоги після полудня. Охорона – німці і поліцаї – дозволили їм навіть трохи посидіти на землі. Опісля погнали шосейною дорогою на околицю, до кар’єрів. Там уже чекав кулеметник. Прибулих змушували роздягатися догола і групами (по кілька десятків) опускатися на дно кар’єру. Зверху тарахкотів кулемет, поливаючи приречених свинцевим дощем. Просто на мертвих клали скопом нову групу і все починалося спочатку.
У вересні конвеєр смерті працював майже безперебійно. Усе тією ж шосейкою гнали сотні приречених, й кривава бійня продовжувалася. Засипати кар’єри німці примушували місцеве населення. Люди згадують, що земля ще довго ворушилася, а ставок неподалік став буквально червоним. Від крові. Розстрілювали євреїв і в інших місцях. Заодно й українців, котрі насмілювалися переховувати ні в чому не винних земляків. Така доля спіткала, зокрема, сім’ю із сусіднього села Відути. Її привселюдно стратили в центрі Мацейова.
«Ті, що вижили»
Саме так назвав свою книгу американський письменник, уродженець Мацейова Янкель Бібер. Його та майбутню дружину Єву у страшний час голокосту врятували від погибелі українські родини. Ризикуючи власним життям та життям своїх дітей, не віддали в руки смерті дітей єврейських. Тепер прізвища Тетяни та Павла Зінюків, Ольги Носаль викарбувані на Стіні праведників народів світу в Єрусалимі.
З книги Янкеля Бібера: “Ми сиділи тихо в своєму гнізді зі снопів у клуні. Через щілину в стіні світло попадало на нас, а повітря було перемішане із запахом гнилого листя, льону, свіжого сіна, випеченого хліба. Час від часу ми говорили про дорогих для нас людей, батьків, друзів, та більше думали про них… Зінюк піднявся до нас і накрив ще кількома снопами, мовивши: “Німці та поліцаї вже вас шукають”… Була глуха ніч, розпочинався черговий винищувальний рейд. Щоб його уникнути, ми попрямували до зачернецьких хуторів, але нас помітили. Ми почали бігти, маючи надію сховатися в лісі. Але переслідувачі були все ближче і ближче. Нас врятував дуже довгий потяг, перед яким ми встигли перебігти переїзд. Одним духом проминувши село, заховалися в кущах. Вслід нам пролунало кілька пострілів, і переслідувачі повернулися до Мацейова. Ми ж у темряві дійшли до хутора Ольги Носаль. Піднялися на горище клуні, заповнене сіном. Рано-вранці прийшла тітка Ольга доїти корову. І найперше сказала: “Дякувати Богу, ви живі. Я так хотіла вас бачити”. А потім принесла смачний сніданок”.
Книга Янкеля Бібера відома не тільки в США, а й у Європі. З автором підтримують тісні зв’язки члени краєзнавчого гуртка Луківської ЗОШ І-ІІІ ступенів, який очолює велика ентузіастка, відмінник народної освіти України вчителька-пенсіонерка Марія Антонівна Рудницька. Янкель Бібер показав листи луківських школярів ще одному врятованому в Мацейові від голокосту – Леону Гінзбургу. Зав’язалося листування. А нинішнього літа містер Гінзбург з двома дочками, сином і племінницями завітав у Луків.
– Зустріч була хвилюючою, – розповідає Марія Антонівна. – Це ж уперше після війни наш гість переступив поріг батьківської хати, а також оселі діда, де фашисти вбили маму Леона. Містер Гінзбург подарував нам книгу Джейн Макс “Переховані діти”, де вміщено і його спогади.
Пам’ятають про мацеївську трагедію і в Ізраїлі. Колишній мешканець містечка Абрам Бейгель навіть відкрив спеціальну сторінку в Інтернеті. Він також листується з луківськими краєзнавцями. Пам’ять не вмирає.
Василь ТРОФИМУК,
Волинська область
| Comments: |
