Чому пішли з життя Ірина та Василь
Могили Ірини і Василя поруч
«Не можу повірити, що вона таке могла зробити»
Проте з’ясовувати факти у таких випадках надто непросто. По-перше, дуже важко зустрічатися з батьками, рідними, адже прекрасно розумієш, яка рана у їхньому серці – немає страшнішого горя, аніж ховати свою дитину. А розмови з журналістами – це сіль на ту рану. Тоді вона ятрить ще більше... По-друге, знайомі не все добре знають.
Під’їжджаючи до села, де проживає мама покійної дівчинки, шукати її відразу не наважилися, а тому вирішили спочатку поїхати до школи, сільської ради. В’їжджаючи у село Царівка, зустріли жінку, що йшла назустріч. Зупинилися, аби розпитати, як потрапити до місцевої школи. Жінка тихим голосом відповіла, що школи в селі нема, виявилося, що й сільради теж. А коли, вибачившись, перепитала її, чи не скаже, де проживає мама, в якої сталася трагедія з дитиною, лише тоді помітила, що з-під капюшона її дублянки виглядає чорна хустина. В голові різонуло: чи це не вона? І відразу почула: «Я мама тієї дівчинки». А коли ми представилися, вона почала плакати й докоряти нам: чому ми їздимо (маючи на увазі журналістів), чому мучимо її і пишемо брехню про її дитину?
Вистраждана, згорьована, вона плакала, нарікаючи на недобросовісність журналістів, але в той же час розповідала про своє горе. Не знаю, може, їй і треба було виговоритися, вилити той тяжкий біль, але задавати їй запитання уже не змогла. Лише слухала, що вона говорила. Єдине, чим поцікавилася: чи не було у дівчинки проблем у школі, можливо, виник конфлікт з котримось вчителем? Адже факти дитячого самогубства, як нам відомо, траплялися і з такого приводу.
– Я не знаю, не знаю, чому моя дитина таке зробила, – плакала й безсило говорила мама. – Написали в одній київській газеті, що це сталося в хаті. Це неправда. Писали, що я її не хотіла віддати заміж, та вона ні з яким хлопцем не зустрічалася. Вона була хорошою дитиною, слухняною, гарно вчилася, добре до мене ставилася. Можливо, трошки «мнітєльна» була, брала проблеми близько до серця. Коли у нас котик здох, вона з плачем мені подзвонила, я її заспокоїла і сказала, що коли прийду додому – поговоримо. Вона його недалеко від дому, в ліску, закопала, могилку зробила. Мені люди вже потім сказали, що вона ходила до тої могилки з чорною стрічечкою. Там її і знайшли, коли ця біда сталася. Нічого вона мені не говорила, ніякої записки не лишила, ніякого знака не подала. Чого вона це зробила – не знаю. ЇЇ ніжки від землі були на півтора-два сантиметри. Я не можу повірити, що вона таке могла зробити. Втішала мене завжди і казала: «Мамо, ти є у мене, я – у тебе. Не переживай». В школі у неї не було проблем. Трохи переживала, що з алгебри мала шістку. Я її заспокоїла: виправиш оцінку, то не страшно. А з тим хлопцем, який теж повісився і про якого пишуть, що донька зробила це через нього, вона не зустрічалася. Може, бачила його раз чи два. Я роблю завклубом, але й сама його бачила у нашому клубі разів п’ять. Вона вечорами вдома сиділа, ніде не гуляла, ні про який заміж не було мови. Батька того хлопця знаю, бо ми – депутати однієї сільської ради. Говорила з ним після цієї біди. Він теж нічого не знає про те, що його син зустрічався з моєю донькою, і про одруження у хлопця не було мови. Навіть не можу уявити, що могло трапитися, щоб вона могла таке зробити. Просила мене купити мобілку з фотокамерою, але я їй сказала: «Доцю, ти ж знаєш, що у мене нема за що». Може, через це вона образилася, і таке думаю, бо не знаю, що думати. 5 лютого їй мало б бути 15 років, а 12 січня те сталося. Тільки не пишіть тої брехні, яку всюди написали. То ваша робота, розумію це, але ж не можна так заробляти на чужому горі. Навіть найбільшим ворогам не побажаю того, що треба пережити мені...
Що можна було пояснити мамі, яка втратила єдину доньку? Що ця біда для нас особисто не є сенсацією чи заробітком (нас пізніше цим вколов один чоловік). Бо у той день можна було зробити інший матеріал, тим паче, позитивний, за який отримати такі ж самі гроші. Чужа біда у нас не є «високою таксою», вона лише вимотує морально. Ще жодного разу не поверталися з такого відрядження не пригніченими. Чуже горе – не своє, але й воно холодом пронизує людську душу.
Хочемо лише відмітити, що про Іринку всі, з ким довелося говорити, відгукувалися гарно: весела, товариська, активістка, добре вчилася. Нічого підозрілого, що могло б призвести до трагедії, ніхто не помічав. І про її маму в селі теж відгукувалися, як про добру, співчутливу людину, яка доньці приділяла багато уваги.
Батьки виконали заповіт сина: поховали його біля Іринки
Після розмови з мамою Іринки, так звати цю дитину, що пішла з життя, зустрітися з батьками хлопця не змогли. Але все-таки, коли потрапили на кладовище і побачили поруч з могилою Іринки свіжу могилу молодого хлопця (висів портрет), то були шоковані. Відразу навіть не могли збагнути, хто то – мама категорично заперечувала стосунки між ними. Але написи свідчили, що це все-таки той хлопець. Перехожі, що йшли повз цвинтар, підтвердили: так, це хлопець із сусіднього села Квітневе, який покінчив з життям після похорону дівчинки. Нам вдалося від людей, які проживають у Квітневому, до-відатися, що хлопець з хорошої родини. Його батько – голова місцевого сільгоспгосподарства, чи не найкращого в їхньому районі. Хлопець теж був хороший, працьовитий. Про те, чи зустрічався він з Іриною, ніхто нічого не знає. «Експерти сказали, що вона ще дівчинка, бо вже всяке тут говорили. І ми чули, що вона не з тих дівчат, які в 13 років вже думають, як сорокарічні жінки», – почули від одного чоловіка. Останнім часом, наскільки відомо, хлопець працював у Києві, на Волині був у відрядженні. Ніхто навіть і подумати не міг, що таке з ним станеться. У селі не можуть збагнути й повірити, що він міг таке зробити. Батьки цілу ніч тривожилися – не знали, де він, а зранку знайшли його у дровітні. Біля сина була записка, у якій він ніби вибачався за цей вчинок, пояснюючи, що у нього така доля, і попросив, щоб поховали біля Іри. Покійному Василю було 22 роки. Отже, виходить, що він приїхав на похорон дівчинки. Від кого довідався про її самогубство – не відомо. Що змусило прийняти таке рішення – теж. Але не думаю, що його заповіт про місце поховання – проста випадковість. Можливо, з часом батьки відкриють для себе дотепер невідомі факти, щось проаналізують і зрозуміють причину такого страшного кроку.
Дитяче самогубство – не сенсація, це наша біда
На превеликий жаль, в Україні протягом року 80-90 дітей до 15 років добровільно йдуть з життя. Самогубства починаються вже з 5-7 років, а від 15 до 20 років їх кількість загрозливо зростає. Ця група, за висновками психологів, належить до найбільш вразливих. А життя кожної дитини, як і людини, таке дорогоцінне. Як його врятувати? Як навчитися розпізнавати ознаки безповоротно прийнятого рішення? Як донести, що життя людини – то найцінніший скарб, яким треба дорожити? Це має стати окремою темою, яку повинні дослідити психологи, соціологи й інші вчені людських душ. Адже, як правило, такі рішення у дітей виникають блискавично. Навіть якщо психіатри не знаходять у маленького суїцидента (дитини, яка хоче заподіяти собі смерть) психічного розладу і в його сім’ї «усе гаразд» — це не означає, що в нього не може бути ніяких причин прийняти таке рішення. Дитяче самогубство – трагедія для всіх близьких і чужих. Та по батьках дитини, яка пішла з життя, вона б’є так, що багато хто з них опиняється перед проваллям, яке поглинає всі думки та почуття.
Європейський психоаналітик пані Вроно, яка вже понад двадцять років працює в галузі дитячо-підліткової суїцидології, робить свої висновки: «Діти переконані в тому, що смерть має початок і кінець. У їхньому уявленні — це або інший вид існування, або тривала відсутність, або навіть важка хвороба. Вони переконані, що, здійснивши суїцидальну спробу, помруть, але «не до кінця». За допомогою смерті вони прагнуть уникнути нестерпної життєвої ситуації або позбутися страху покарання за якийсь вчинок. Після «закінчення смерті» діти сподіваються розпочати нове життя без конфліктів з тими, кому був адресований їхній суїцид як останній аргумент, як крик про допомогу. Найчастіше тут йдеться про батьків. Здійснюючи спробу суїциду, діти сподіваються, що зможуть цим вчинком змусити їх змінитися і що «вона», смерть, допоможе відновити мир та розуміння в сім’ї. А коли «вона» закінчиться, то можна буде по-справжньому щасливо жити».
Що насправді у дитячих голівках – відомо лише Богу. Але, як на мене, дуже важливо для нашого суспільства повернути у шкільну програму Закон Божий. І не треба мудрувати над назвами, що то має бути – «етика» чи «мораль» християнських знань, бо нічого в тому поганого не буде, якщо дітей вчитимуть саме Божих законів, і саме священики. Стверджувати, що це стане панацеєю від дитячих бід, не можна. Але, безумовно, що дитяча свідомість буде формуватися зовсім по-іншому. Та наші вчені-педагоги, просто педагоги, міністерські чиновники чомусь застрягли на тому совковому менталітеті і ніяк не можуть наважитися Істину назвати Істиною й доносити її до дитячих душ. А з дитини формується доросла людина...
Працівники нашої редакції щиро співчувають горю рідних та близьких, які втратили цих дітей.
Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
Житомирська область
| Comments: |
