Борщ з води і буряка запам’ятала на все життя – таким добрим він тоді був
Я народилася у 1927 році на хуторі Шевченко Березівської сільської ради Олександрійського району Кіровоградської області. Мама Саша – проста трудівниця, батько Григорій – інвалід “на ногу”, був хорошим чоботарем. Пам’ятаю, як тітка Варя принесла борщ, зварений з води і самого буряка. Мені запам’ятався він на все життя – таким добрим був. Їли цвіт акації, ще є такий бур’ян, його “калачики” називали. В болоті рвали спичаки і їли корінчики, а з дерев вишень і абрикосів здирали клей. Пам’ятаю, як батько їздив десь по хліб, і коли приїхав додому, попросив у мами щось поїсти з дороги. Мама подала йому в мисці ліпеники (ліпили їх з усього, що могло хоча б трішки зліпитися: щириці із зернятами, листя). Коли батько їх побачив, то спитав: “Ти дитині це давала?” Взяв і викинув надвір через поріг. Я смикала батька за руки: “Що ж ми будемо їсти?” А він дав мені скибку хліба. Я вкусила її декілька разів і поклала на печі. Батько помітив і запитав, чому я не їм. Я сказала, що залишила на завтра.
Двічі я хворіла малярією (пропасницею), запаленням легень. Лікарів не було. Надіялись лише на Бога. Пам’ятаю, що мене дуже трусило, було холодно, на губах утворювалися водяночки, які лопали і робились рани. При найменшому рухові губи кровили. Знайшла мене мама в бур’яні, принесла додому і поклала проти сонця на очереті під хатою помирати. Помер сусід-ровесник. Похоронили його в садку: загорнули в ряднину, викопали ямку, застелили там травою.
Топили очеретом, кураєм (перекотиполем). Збирали все, що тільки могло горіти. Як замерзала вода, збивали лопатою. Пам’ятаю також, як прийшли люди в шинелях, трусили, чи є де захований хліб. Я розставила руки і не пускала їх у хату. Вони відкинули мене й маму від дверей, зайшли всередину і забрали щось в торбинці (що там було – не пам’ятаю). Коли один з них з торбинкою виходив, я вчепилася за неї, просила не брати, та він мене грубо відкинув і пішов. Ми з мамою дуже плакали, і я її все питала, що ми будемо тепер їсти?
Наталя Вітренко говорила, що ніякого голоду не було. Хотілося б мені подивитися в її безсоромні очі і викохану морду. Кандидат наук. Через таких підлабузників ми горювали, бо все йшло від них.
А як ще страждали після голодування, до і після війни. За колгоспами були закріплені уповноважені, які стежили і проводили здачу зерна державі. Колгоспники отримували на трудодень 300 грамів, а то й менше. Працювали від зорі до зорі і отримували пенсію 26 карбованців. Не жили, а виживали. А як назвати теперішнє становище? Безробіття, вбивства, неповага до старших, образи…
Віра СИНЯГОВСЬКА,
с. Заболоття,
Волинська область
| Comments: |
