Коли зацвітає самшит, на озері слід чекати потопельника

Підпис відсутній

Єгериха видавалася набагато молодшою  

Після університету довелося мені відробляти належні три роки  на Далекому Сході. Наприкінці третього, влітку, отримав я завдання написати нарис про єгеря, що мешкав у лісовій глушині на березі озера.
Від міста до озера було кілометрів чотириста, довкола нього розіслалася безмежна правічна тайга, яку прорізувала залізниця з полустанком неподалік потрібного мені об’єкта. Від полустанку розходилися врізнобіч два путівці. Один вів у село, а другий – у дрімучу тайгу, до озера.
Я розправив плечі, які гнув додолу опасистий рюкзак, і роззирнувся довкола: праворуч, через  рейки, за густими бур’янами на узліссі сіренька шкапина скубала з воза сіно. Біля неї стояв чоловік у формі лісника  і махав мені рукою.
– Ви єгер Качан?
Він кивнув головою, ми потиснули один одному руки, познайомилися. Герой майбутнього нарису був середнього зросту і саме у розквіті чоловічих сил.
Ми неквапно поїхали вузеньким лісовим путівцем. До озера прибилися надвечір. На високому березі стояв чепурненький будинок зі смолених колод під червоною черепицею.
Великий рудий псяра вибіг нам назустріч із відчинених настіж дощаних воріт і побіг поруч, махаючи радісно хвостом.
Підвода в’їхала на просторе подвір’я й зупинилася біля ганку.
Скрипнули хатні двері, і на ганку з’явилася жінка. Її несподівана поява, а ще більше дивовижна врода змусили мене на мить вражено завмерти і ховати збентежений погляд, озираючись довкола, ніби знайомлячись із місцевістю.
– А ось і господиня цієї озерної сторожки, – обірвав моє зашаріле споглядання єгер.
„Вона могла б зійти єгереві і за дочку ”, – подумав я, тамуючи дивний неспокій, що ворухнувся в моїх грудях після її погляду, наче й привітного, яким зустрічають бажаних гостей, але разом з тим вловив у тих великих очах щось чуже й далеке.
– Прошу до хати, – традиційним  жестом тендітної руки  вона доповнила свій приємний голос.
І голос був у неї дівочий, і стан, і навіть сукня, легенька, літня,  із синього ситцю, видавалася дівочою.
Вона йшла попереду, відчиняла двері, показувала, куди йти. 
– Це  зала, – мовила жінка, коли ми зостались удвох. – А тепер ходімо – я покажу вам, де будете спати.
Вона вивела мене знову в коридор з багатьма дверима й прочинила одні з них.
– Ось, влаштовуйтесь, – запросила зайти. І я опинився в маленькій кімнатці.
– Це кімната нашого сина, – обізвалася за моєю спиною господиня. – Він зараз навчається у Лісовій академії в Москві.
– У вас такий дорослий син? – здивування я вже не міг приховати. Повернувся до неї, сподіваючись усе-таки почути, що син не рідний, чоловіків, від першого шлюбу. Проте вона лише загадково усміхнулася:
– Ви розташовуйтеся, відпочивайте, а я мушу йти на кухню готувати вечерю.
Освоївшись, я переодягнувся у спортивний костюм, захопив фотоапарата й вийшов надвір.
Озеро було спокійне, воно ніжилося в обіймах лагідного передвечірнього сонця й дрімучого лісу. Я спустився стежкою до самої води й пройшовся піщаним берегом, але насолодитися дивовижною красою перешкодили комарі. Мусив повертатися до хати, чухаючи уражені місця.
– Комарі? – співчутливо  зустрів біля ганку єгер. – Як тільки сонце починає холонути, вони вилазять з хащів і жалять особливо люто.
– Як же ви тут їх  витримуєте?
– Звикли. Та й шкіра задубіла на озерному вітрі. Нічого, завтра ми виберемося на озеро в човні, там комарі нас  не дістануть, і я вам покажу місця казкової краси.
Микола ШМИГІН
Далі буде

• Нравится
•