Отець Павло – і духовний наставник, і… депутат та тренер
Отець Павло у робочому кабінеті
Мирянин став священиком
Отець Павло (Дубінець) вчився зовсім не на відмінно, зате запоєм читав історичну та художню літературу. На денці серця з дитинства закарбувався страшний спомин, як горіла церква. Збіглися люди, та врятувати її не змогли. І на гарячому попелищі він збирав цвяхи, що обпікали пальці…
Після школи були пошуки себе: сільський драмгурток, режисерсько-акторський факультет, з яким розпрощався, коли в трупу не взяли, розкрій робочих спецівок у приватному побуткомбінаті, де заробив на мотоцикла. А в 1991 році пішов на службу в армію у морську піхоту аж у Владивосток. Їхня частина несла охорону побережжя Тихого океану. Під час перевороту, ГКЧП, дві ночі спали, не роздягаючись, на чатах.
Повернувся додому сильним і дужим – вагою 100 кг при зрості трохи менше двох метрів. Тож батько – помічник церковного старости – не дав сину відпочивати. Відразу покликав “дембеля” на будівництво церкви. Їздив Павло з бригадою в ліс дерево заготовляти, в усьому будівельникам підсобляв.
Вже з першого курсу в Пінському сільськогосподарському технікумі привіз собі дружину – білоруску Світлану, в яку закохався по вуха за два тижні знайомства. Їдучи на навчання, не оминав храму, щоб не перехреститися. “Якийсь такий дивний потяг і натхнення до серця йшли”, – пригадує.
Коли приїхав додому після зимової сесії, батько, відклавши вбік газету, поспішив поділитися новиною: “Знаєш, синку, а в Кухче прислали нового батюшку, такий старенький уже.” – “Як він помре, то я його підміню”, – у сина вихопилося. На канікулах ходив до храму на службу. Одного дня старенький батюшка, отець Андрій Діхтяр, прислав по нього старосту і запропонував йти до нього в науку.
– Я пройшов таку науку, якої ні одна семінарія не може дати. Все штудіював: і церковний устав, і священну історію, і навіть церковний спів, хоча від природи не маю голосу. А головне, він навчив мене порядності, – каже священик.
Влітку 1993 року архієпископ Рівненський та Острозький Іреней звернувся до священиків з пропозицією: “Якщо у вас є люди із мирських, котрі підготовлені до служби в церкві, то хай йдуть до мене на іспит”. Павло успішно склав іспити. Його рукоположили на священика біля Почаївської ікони Божої матері, яка перебувала в той час у церкві в Кухче, і направили у Морочненський прихід у церкву Параскеви Мучениці. Нині він уже закінчує факультет релігієзнавства Острозької академії.
Зі школярами – в походи і на екскурсії
Батюшка – і раптом тренер футбольної команди, організатор турнірів, які знімало центральне телебачення. Як вдається йому усе це поєднувати? – дивуюся. Але сам він не бачить у цьому нічого дивного, бо має непосидючу вдачу. І вважає, що не тільки люди повинні йти на службу Божу, а й духовний пастир йти до людей, особливо до дітей. Благословив його на це сам архімандрит Феофаній – настоятель Рокитницького монастиря, коли навідався якось до Морочного, де колись мав прихід: “Батюшко, йди до школи за будь-яких обставин. Бо діти – це майбутнє нашого народу і церкви”.
Зі школою у священика здавна хороші відносини, як у дбайливого батька, чиї сини Олексій і Андрій та донька Іванка навчаються тут. Крім бесід з християнської моралі, отець Павло створив спортивну команду, з якою грав у футбол і тренувався з легкої атлетики. І відновив комсомольську акцію – турніри на приз земляка Юрія Марчука, який загинув в Афганістані, бо з розвалом Союзу добра традиція занепала.
– Ви й зараз тренуєте команду? – цікавлюся.
– Ні, мені вже 36, я застарий бігати з дітьми по полю. Це справа вчителя фізкультури Василя Музичка, а я – суддя, і беру на себе пошуки спонсорів та організацію турнірів.
Охоче веде духовний наставник школярів і в походи та везе на екскурсії. Село має свій автобус “Ікарус”. Де беруть кошти? На пальне та розваги заробляють самі. На Різдвяні свята об’їжджають усі підприємства та організації з вертепом та колядками, які вивчили у недільній школі. Позаторік, наприклад, зібрали дві тисячі гривень, яких вистачило, щоб поїхати на Новорічну ялинку до Києва.
Якби не «очерет», не було б дороги
– Десь я вичитав, – розповідає отець Павло, – що не повинна проповідь священика відгороджуватися тільки огорожею церкви. Священик засвідчує служіння Богові не лише службою, молитвою і промовою, а й своїм життям.
Роздуми над цим не полишають морочненського батюшку. Не міг спати спокійно, коли побачив, що через місце захоронення євреїв гонять худобу. І найперше, з чого почав свою діяльність у приході, обговорив з колишнім головою колгоспу Петром Бережним цю проблему. Він обіцяв підтримку транспортом, а батюшка на проповіді звернувся до прихожан з проханням зібрати пожертву на пам’ятник розстріляним. Сам замовляв у сусідньому селі в цеху пам’ятник, який майстри зробили за півціни, щоб вистачило і на оградку.
От тільки де саме його поставити – не знали. Бо в 1974 році, коли судили колишнього поліцая, розкопували захоронення, щоб зробити ексгумацію і встановити кількість жертв. Та розривши, як-небудь закопали, що утворився просто великий горбок. Довелося приганяти техніку і викопувати яму, в яку спустився сам батюшка, щоб акуратно розчистити грунт і переконатися, чи саме тут лежать останки розстріляних.
Поставили пам’ятник і надписали: “На цьому місці 1942 року німецько-фашистськими окупантами було розстріляно 512 громадян єврейської національності, у тому числі 218 дітей”.
Хоча Морочне й віддалене село, та вирує тут цікаве життя. Влітку 2005 року надумав отець Павло організувати свято “Очерет мені був за колиску” з художньою виставкою. Рівненське управління культури затію цю не сприйняло. Але ініціаторам вдалося знайти спонсора – страхову компанію “Княжа” – і провести свято на славу. Зійшлося все село на виставку, щоб побачити оспівану пензлем рівненських художників Олексія Нагорнюка, Олександра Гурастюка та Богдана Янчука красу поліського краю і почути виступ свого фольклорного колективу.
А тодішній голова Рівненської облдержадміністрації Василь Червоній пообіцяв, що сім кілометрів бруківки до села з боку зарічнянської траси покриють асфальтом. Правда, накрили згодом тільки чотири, бо сам обіцяльник пішов з посади. Але, повертаючись якось із сесії райради, отець Павло в автобусі почув розмову: “Спасибі морочненському батюшці, бо якби не його “очерет”, дороги б не зробили”.
Мирослава МАНЕЛЮК,
Рівненська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
P.S. Щиро вдячна волинському краєзнавцю Олексію Бренчуку за те, що познайомив з чудовою людиною – отцем Павлом.
| Comments: |
