Новорічна ніч подарувала… чужу дитину
Цей новорічний вечір для Ольги не обіцяв нічого незвичайного, хоча вона так любила сюрпризи. Та й сама часто влаштовувала їх для інших. Особливо ось у такі новорічні ночі. Але то було колись, ще до “того”. До того, як вона зі страшним діагнозом після важкої операції повернулась із заробітків. І хоча там, у Неаполі, щороку свято вдавалось на славу, усе ж вона тужила за рідними зеленими красунями-ялинками та мріяла про те, як святкуватиме знову Новий рік вдома. От тільки ніколи не гадала, що він буде ось таким, як нині…
Щасливі роки в італійській родині
Їй уже минуло тридцять, але вона так і не мала сім’ї. Вдачі була щирої, веселої, мала багато друзів, прагнула все нових і нових знайомств, а от того єдиного так і не зустріла. Вирішила, що її ніщо не тримає вдома, і подалась на заробітки до Італії. Подруга, яка там працювала уже декілька років, підшукала їй роботу, так що вона одразу ж поринула у вир заробітчанського життя. Спочатку було важко, хазяї виявилися не надто доброзичливими, принижували дівчину на кожному кроці, насміхалися над її щирістю, тому невдовзі вона підшукала собі нове місце. Весела і товариська вдача і там, у далекій Італії, посприяла тому, що в Ольги було багато друзів. З’явився навіть багатенький мачо, але дівчина навідріз відмовилася від його залицянь, безпомилково розгледівши за показним лоском порожню душу.
Після двох років заробітків Ольга приїхала в Україну, але невдовзі одразу ж повернулася назад. Там на неї чекала восьмирічна Лючія, донька багатого і впливового італійця. Мама дівчинки померла під час пологів, згодом тато вирішив одружитися вдруге. Його нова дружина виявилась справжньою повією – за відсутності чоловіка приводила коханців додому, і тоді Лючія сиділа одна, зачинена на ключ у своїй кімнаті. Коли дівчинці виповнилося шість років, тато вирішив підшукати їй няньку серед українок. Ось так потрапила Ольга у цю сім’ю і, треба сказати, жодного разу не пожалкувала про це. Коли жінка їхала в Україну, Лючія довго плакала і просила не залишати її. Та пообіцяла повернутись, і не дотримати свого слова просто не могла. Ще цілих три роки вони насолоджувались відчуттям необхідності одна одній, дівча всім своїм маленьким серденьком прив’язалось до Ольги, а та теж полюбила дівчинку і вже не уявляла життя без неї. Вони були як подруги, віддані одна одній. Тато Лючії, зайнятий своїми справами, майже ніколи не бував дома, у мачухи було своє розпутне життя, а дівчинкою займалась Ольга. Вона влаштовувала їй розваги, свята, зокрема й Новий рік. І хоча його святкування відрізнялося від того, яке влаштовують в Україні, та Ольга уміло й цікаво поєднувала українські та італійські традиції. Разом з Лючією прикрашали штучну ялинку кольоровими скляними кульками. Дівчинка знала багато українських слів і навіть співала українські пісні. Останній Новий рік, який святкувала Ольга в Італії разом з Лючією і її друзями, був для жінки приємним спогадом, що проклав межу між “тоді” і “тепер”.
Одразу ж після свят Ольгу відвезли до лікарні. Вирок лікарів був несподівано жорстоким: рак молочної залози і обов’язкова ампутація. Синьйор Сергіо, батько Лючії, доклав усіх зусиль, щоб няню його доньки лікували найкращі лікарі. Після операції довгих три місяці Ольга перебувала під наглядом медиків, чи не кожного дня її провідувала Лючія. І хоча реабілітаційний період минув успішно, все ж повертатись до роботи Ользі категорично заборонили. Сергіо з розумінням поставився до цього і запропонував жити на правах члена сім’ї. Більше того, він обіцяв їй платити пенсію, однак Ольга відмовилася. Вона твердо вирішила не бути тягарем для людей, які так багато означали для неї і які зробили все, аби почувалася добре і затишно. І вона вирішила повернутися на батьківщину. От тільки як Лучія без неї? А вона без Лючії? Ольга звечора попрощалась з дівчинкою, а на світанку Сергіо відвіз її в аеропорт. Довго тримав руки Ольги в своїх, просив не їхати, але та все твердо вирішила.
У селі біля хатини подвір’я геть поросло бур’янами, і лише високі мальви рясно квітували, наче вітаючи господиню з поверненням.
Пригорщі снігу – для улюбленої няні
…Усе було готове до приходу Нового року. Невеличка ялинка загадково поблискувала різнобарвними кульками, дощик перешіптувався з ялинковими голочками, а вогники весело підморгували господині. Та тільки на душі у неї було зовсім не весело. У неї майже не лишилось друзів, відвернулися знайомі, а з рідних взагалі не було нікого. Біля ялинки у червоненькій пластмасовій рамочці стояло фото Лючії, поряд – веселий рожевий плюшевий слоник – подарунок дівчинки. Ось так, утрьох, вони, мабуть, і зустрічатимуть Новий рік.
Ольга навіть і не звернула уваги на те, що біля її воріт зупинилась машина. І коли дзвінок зненацька увірвався в кімнатну тишу, вона здригнулась – усі ж бо знали, що вона ніколи не зачиняє дверей, а тому і не дзвонили. Значить, хтось чужий! Вона ж нікого не чекала, а тому розгублено і нерішуче підійшла до дверей… Від несподіванки ахнула. На порозі стояли Сергіо з величезним рожевим слоником і Лючія з повними пригорщами снігу, що іскрився на світлі лампи. Вона ж бо вперше бачила таке диво і вирішила, що це буде найкращим подарунком для її няні. Улюбленій няні Олі, з якою вона тепер не розлучиться ніколи.
Людмила НАУМОВА,
Рівненська область
| Comments: |
