Вмираючи, признався дружині, що все життя любив іншу
Зі студентською подругою ми бачилися досить давно, тому довгоочікувана зустріч за спогадами та розмовами пролетіла, як одна мить. Не обійшли й теми голодомору, бо вона у той час була, як кажуть, у всіх на устах – адже йшлося про те, чи прийме Верховна Рада закон про визнання голодомору геноцидом проти українського народу. А Валя – східнячка, і її родина теж постраждала від цього спровокованого комуністами холокосту, тому ці розмови для неї були болючими. «Хтозна, як склалася б доля мого батька, якби не голод 33-го року, принаймні він не натерпівся б стільки лиха – бо яке ж то сирітське життя, – зронила вона. – Йому довелося працювати з тими, хто знищив його родину. Помираючи, сказав: «Як мені шкода марно прожитих літ. На кого я працював?» Але останніми були слова: «Оля, Оля, Оля». «Чому Оля?» – поцікавилася у подруги, знаючи, що в її родині немає жінок з таким іменем. І Валя розповіла мені життєву драму свого рідного батька...
Дід відмовився від їжі, аби вижили діти
Ще студенткою я не раз чула, як вона з теплом згадувала його. Він був дуже ласкавим до своїх трьох доньок, але, на жаль, помер, коли моїй подрузі було тільки 11 років. Проте цю історію його вічного кохання вона розповіла вперше. Зазначу лишень, що імена усіх героїв, окрім Олі, змінені.
...Коли у 32-му році селяни Київщини зрозуміли, що голоду не минути, то почали вигадувати усілякі хитрощі, аби приховати від більшовицьких опричників хоч якийсь мішок зерна. Проте зробити це було дуже важко – вишукували у всіх шпаринках, забирали навіть те, що було на столі у мисці. Одначе Валин дід Трохим Чапленко, батько її батька, таки умудрився приховати дещицю збіжжя, зробивши потаємну стіну. У цю „засіку” він його й засипав. І скільки не обшукували їхнє господарство, але цієї схованки не знайшли. Однак Трохим добре розумів, що того зерна для всіх на цілу зиму не вистачить. І він фактично перестав їсти в надії, що хоч дружина з двома дітьми на ньому протримаються (Валиним татом Петром, якому було сім років, і його молодшою трирічною сестрою Зіною). Трохим того ж року й помер. А невдовзі від недоїдання злягла й дружина покійного. Семирічний Петрик сам готував пісний суп, трохи приправивши його розтертими зернятами, дістаючи їх по жменьці зі схованки. Одного разу, підносячи полумиска до мами, аби дати їй посьорбати цієї похльобки, не втримав його – кип’яток вилився на неї. На опіках з’явилися рани, які роз’їдали спухле тіло. Мама протрималася недовго. Сусіди допомогли сиротам відвезти тіло на цвинтар у загальну яму, яку лишень присипали, – кожного дня туди підвозили сільських покійників.
Малолітній Петро залишився з малесенькою сестричкою на руках. Проте сподівання його покійного батька здійснилися: діти врятувалися від голодної смерті, завдячуючи отому прихованому збіжжю. Крім того, що хлопчина змушений був заробляти на хліб, він дуже тягнувся до книжок. Не раз пробував пробратися на горище колишньої бібліотеки, де лежали звалені на купу книги. Його за це місцеві «бдітєлі порядка» не раз навіть шмагали. Зрештою змилостивилися і дозволили читати ті книги. Таким чином Петро навчився грамоти й здобув якусь освіту. Після війни, на якій отримав поранення, вже міг прогодувати і себе, і сестру, яку оберігав, як цінний скарб. У його житті вона була єдиною рідною кровинкою.
Хоч і родичі, але одружилися
У селі на вченого хлопця позирала не одна дівка – тож тобі не хто-небудь, а колгоспний бухгалтер. Проте двадцятидворічному юнакові запала в душу його двоюрідна тітка Оля – хоч і «тітка», та була молодшою за нього на два роки. Як тільки не відмовляли його від неї, застерігаючи, що родичам не можна одружуватися, проте Петро нікого не хотів слухати. Він покохав цю добру красуню усім серцем. Не прислухалася до батьківських порад і дівчина – вона відповіла хлопцеві таким же сильним почуттям. Наперекір усім вони одружилися. Хоч і не послухали старших, однак появи дитини чекали з тривогою – бо саме на дітях могло позначитися кровне родство. Донька народилася здоровою, але з шістьма пальчиками на руках. Це для них не було страшною бідою. Після операції дівчинка мало чим відрізнялася від інших діток. Друга донька мала таку ж ваду. Здавалося, біда оминула цю закохану пару, котрій заздрила не одна родина. Бо який чоловік у селі так оберігав і шанував свою дружину? Оля і діти завжди на свята мали гарні одяганки. Петро не любив затримуватися на різних оказіях – поспішав додому, аби допомогти дружині по господарству. А коли довідався, що у дружини проблеми з легенями, возив до лікарів у Київ. Олині батьки не могли зятем натішитися, жалкуючи, що завдавали йому чимало болю, коли не хотіли відпускати доньку до нього на побачення.
Щоб врятувати чоловіка, ризикувала життям
Але горе не оминуло цю щасливу пару. Старша донька, застудившись, померла у п’ять рочків. Через півроку не стало й меншої – її забрала та ж недуга. Петро тоді почорнів на обличчі, а голова покрилася сивиною. Дружину це горе підкосило геть. Вона почала все частіше хворіти і час від часу на неї находило „помутніння”. Після цієї страшної біди він ще більше оберігав дружину, боячись втратити ще й її.
Через два роки після цього страшного горя прийшло інше. Одного зимового вечора, повертаючись з райцентру, куди Петра викликали зі звітами, він вирішив скоротити собі шлях, і пішов від сільської зупинки додому через річку. Сподівався, що мороз втримає кригу, яка стягнула річку. Та діставшись до середини, не отямився, як опинився у крижаній воді. Борсаючись у ній, він розумів, що сили покидають його, а вибратися ніяк не міг. Почав кликати на поміч...
Оля того вечора чомусь не могла знайти собі місця, хоча й знала, що біди нібито нічого не віщувало. Петро не раз їздив до райцентру, тому вона не брала цих відлучень близько до серця, але того вечора воно нило якось по-особливому. Жінка то вигляне у вікно, а то й на двір вискочить, прислухаючись, чи не порипує на вулиці сніг. Вийшовши вкотре на поріг, Оля зачула крик від річки. Навіть не усвідомивши, хто кричить, миттю подалася через город на долину в одній лише хатній сукенці й плетених шкарпетках. Підбігаючи ближче, почула, що то її Петро. І теж залементувала не своїм голосом. Впала на лід і почала підбиратися до води, у якій ледве борсався її коханий чоловік. Не відчувала ні холоду, ні страху. Про це вже розказувала йому потім. Вона таки врятувала свого Петра. І вже разом підбігцем дісталися до теплої хати. Перевдягнувшись, напилися гарячого чаю й заснули в обіймах. Та на ранок Петро відчув, що Оля горить від жару. Вдень чоловік відвіз її у лікарню, а через два тижні привіз додому, щоб... поховати.
Що втримало Петра від страшного кроку – дивувався сам. До життя не залишилося й краплинки інтересу. Хоча й не був надто богомільним, але знав, що накласти на себе руки – то великий гріх. А він так хотів зустрітися зі своєю Олею й дівчатками у тій незвіданій вічності...
Другу дружину шанував, але не кохав
Три роки селом ходила його тінь. Люди навіть і не дивувалися, що він міг пройти не привітавшись, хоч раніше знали його як балакучого й веселого життєлюба. Єдина сестра Зіна втішала, як могла, і підтримувала його на білому світі. Саме вона завела мову про Надю, миловидну працьовиту дівчину, що жила на сусідній вулиці. А перед цим вивідала, що Надя не проти вийти заміж за вдівця, незважаючи на те, що він від неї старший на дванадцять років. Петро спочатку навіть не прислухався до Зіниних напоучувань, та коли зустрівся декілька разів з Надею, запитав, чи піде за нього. Дівчина опустила голову і кивнула, що так. Допоміг їй перенести у свою хату такі-сякі пожитки, після чого пішли у сільраду й «розписалися». Надя знала, як Петро любив свою першу дружину – це ні для кого у селі не було секретом. Тому на велике кохання, хоча і його теж хотілося, вона не сподівалася. Але знала, що цей чоловік над нею ніколи не знущатиметься. Вона його полюбила відразу і ходила біля нього, як біля малої дитини. Коли народилися доньки, а їх у них було три, їй здалося, що Петро до неї теж небайдужий. До нього повернувся веселий настрій, жарти, що додавало втіхи й дружині. Вона щоразу відчувала від нього все більше ласки й тепла. А своїх дівчаток він любив до нестями. Коли одного разу привіз Наді з Києва дорогий костюм, вона від щастя заплакала, а в думках майнуло: «Він любить мене».
Фронтові рани щоразу все більше нагадували Петрові про себе. У 46 років вони звалили його з ніг. Петро від недуг уже не підводився з ліжка. Він знав, що наближається його останній день, але жодних нарікань на долю не проронив, і страху від наближення смерті у ньому ніхто не помітив. Лише не міг приховати сліз у куточках очей, коли до нього тулилися його донечки. А згодом попросив, аби його висповідали.
– Після сповіді тато покликав до себе маму і тихо так сказав: «Прости мені, Надю, але я тебе ніколи не любив. Я любив тільки Олю і завжди про неї думав». Мама заплакала, не відповівши на це й слова. Наступного дня тато вже й не міг говорити, але останні передсмертні слова були чіткими: «Душа. Оля, Оля, Оля...» З ними він і відійшов на той світ, – закінчила цю розповідь моя подруга. І у неї в очах теж з’явилися сльози...
Ольга ОКСАМИТ
| Comments: |
