Напевне, раніше мало не кожен хлопчак у дитинстві хотів стати міліціонером. Колись і семикласник Саша Сохацький із села Осьмиговичі Турійського району мріяв ловити бандитів. Саме тоді йому потрапила до рук книга „1000 хвилин подвигу”, в якій розповідалося про роботу міліції. Цей твір справив на нього величезне враження, і він вирішив будь-що здійснити свою мрію... Нині полковник Олександр Якович Сохацький працює на посаді першого заступника начальника УМВС у Волинській області, начальника кримінальної міліції. Мрія стала покликанням життя. Олександр Якович уже 28 років віддав службі в міліції, ставши одним з найкращих слідчих на Волині.
Про перше місце роботи батькам не розказував
Направлення на службу у міліції Олександр Сохацький отримав одразу ж після проходження служби в армії. Хоча мріяв працювати у карному розшуку, через відсутність відповідної освіти Сохацького направили на роботу у Луцький... медвитверезник.
– Робота виявилася дуже „цікавою”, – з усмішкою згадує Олександр Якович. – Навіть батькові не казав, що працюю у медвитверезнику. Мені це якось дико було, бо сам не пив і не курив. Роботи вистачало, бо тоді щодня в середньому у медвитверезник потрапляло по тридцять людей. Відпрацював тут чотири місяці.
Потім була школа міліції. Якось до Олександра Сохацького підійшов замполіт і запропонував: „Якщо хочеш у карний розшук, спочатку вступи в партію”. Так і почалася омріяна Сашою кар’єра слідчого. Згодом отримав направлення на роботу в карний розшук, паралельно навчався у Луцькому педінституті, на третьому курсі отримав перше офіцерське звання. Досить швидко дослужився й до першої керівної посади – начальника відділу по боротьбі з бандитизмом обласного управління УМВС. А потім настали страшні часи, коли перед розвалом Радянського Союзу країну опанував рекет. У Луцьку все почалося у 1986 році із “Завокзального ринку”, так званої „Варшавки”. Для рейдів на ринок Сохацький збирав свої групи „бритоголових” – найкращих міліціонерів-спортсменів з усіх районів області. Життя базару починалося приблизно о п’ятій ранку, коли на „точках” розкладалися торгаші з Польщі. Спочатку група збиралася на „Варшавці” о шостій, та бандити за цей час уже встигали зробити свою справу. Міліціонери почали приїжджати на ринок разом з поляками. Але й тоді не завжди вдавалося затримати злочинців, адже вони мали на базарі „точку” і, помітивши серед відвідувачів базару знайомі обличчя міліціонерів, вмикали на ній музику з кінострічки „Місце зустрічі змінити не можна”. Це був умовний сигнал про облаву. Аби перехитрити бандитів, міліціонерам довелося вдаватися до різних хитрощів з переодяганням та зміною зовнішності. Результат не забарився. Група почала затримувати рекетирів „пачками”. І вже у 1988 році за рік на ринку відносно іноземців нерозкритими залишилися лише три злочини, які перебували на контролі в МВС.
На рахунку Олександра Сохацького й розкриття першого на Волині резонансного злочину у сфері наркоторгівлі. Міліція в одного з мешканців Ковеля вилучила понад 300 кілограмів наркотиків, ще 60 відкопали у лісі неподалік міста. Ниточки цієї справи тягнулися по усьому колишньому Радянському Союзі. Група волинських міліціонерів на чолі з Олександром Яковичем вирушила у тривале відрядження. Одного з підозрюваних затримали у Чечні. Потім вирушили до Ростовської області у місто Шахти. Йшов якраз 1991 рік, тривала спроба перевороту ГКЧПістів. Бронетехніка на вулицях міста допомогла волинським міліціонерам. Місцеві бандити були налякані, й затримання підозрюваного у ковельській справі пройшло без жодних проблем. А найскладніша ситуація склалася у Донецькій області, де довелося затримувати ще одного підозрюваного. Хтось із місцевих правоохоронців попередив злочинців, і справа ледь не дійшла до перестрілки.
Із ситими бандитами боролися на голодний шлунок
Становлення ж незалежної української держави, за висловом Олександра Сохацького, почалося “з великого бардаку і шухеру”. На початку 90-х років минулого століття Луцьком “володіли” вісім бандитських бригад, які підпорядковувалися одній особі. Вони контролювали все: від розповсюдження наркотиків до банальної крадіжки автомагнітоли. Потім відбувся переділ, і одна кримінальна організація розпалася на три.
Олександр Сохацький стверджує, що у розгулі бандитизму в той час винна не лише держава, а й самі громадяни. Люди були налякані настільки, що міліціонерам, які отримували оперативну інформацію про злочин, спочатку доводилося самим розшукувати жертв і вмовляти їх заявити на злочинців.
– А ви боялися за своє життя, бо ж, напевно, й вам нерідко бандити погрожували? – перепитую в пана полковника.
– Та ні. Ви знаєте, я навіть тоді без табельної зброї ходив, – зізнається Олександр Якович. – Хабарів я не брав, компромату на мене немає, а з бандитами намагався поводитися чесно. Нікого не бив. Діяли за принципом: спочатку докази, а потім покарання. Садили “пачками”. Злочинці не дуже ображалися. Пригадую, навіть листи мені потім писали.
Ефективно працювати у ті часи міліції заважали звичайні злидні. Найскладнішим у цьому плані був 1993 рік. Тоді очолюваний Олександром Сохацьким відділ по боротьбі з бандитизмом при УБОЗі якраз вів оперативну розробку однієї з луцьких банд. Заборгованість із зарплати у міліціонерів тоді сягала 4-5 місяців. Правоохоронцям намагалися видавати зарплатню холодильниками, телевізорами і навіть горілкою. Моральний стан голодних міліціонерів, які ганялися за ситими бандитами, був жахливим. Олександр Сохацький, який і сам нерідко роздумував над тим, як прогодувати власну сім’ю – на той час з дружиною мали уже двох дітей, зрозумів, що скоро може статися непоправне – існувала реальна загроза “зрощування” його підлеглих з криміналітетом. В УБОЗі прийняли рішення “на грані фолу”. Від горілки у якості зарплати відмовилися і, давши під заставу одне з приміщень управління, взяли кредит у луцького бізнесмена на виплату заборгованості міліціонерам. Ситуацію було врятовано, і невдовзі члени банди опинилися за гратами.
– Навіть за таких умов нам вдалося переламати ситуацію, – каже Олександр Сохацький. – Само собою сталося так, що люди знову почали довіряти міліції, і працювати стало легше. Останню “класичну” бригаду у Луцьку ми знешкодили у 1998 році. Це була банда Стукана, за якою були замовні вбивства та вимагання.
Всього на рахунку Олександра Сохацького 12 злочинних груп (чисельність окремих сягала до 30 осіб). За кожним ОЗГ було по 40-60 злочинів. Нині ж, за словами Олександра Яковича, злочинність трансформувалася із суто бандитської в економічну. Вона не дуже помітна для простих громадян, але шкоди від неї навіть більше.
Статуетки радянських вождів збирав на смітниках
Працюючи у міліції, Олександр Сохацький вибрав собі дуже цікаве хобі. Ще за союзних часів почав колекціонувати бюсти партійних вождів. Нині їх у колекції міліціонера кілька десятків. Найкраще вона поповнювалася перед самим розвалом СРСР. Начальники, відчуваючи близькі зміни, потрохи звільняли свої кабінети від радянської атрибутики. Статуетки колишніх вождів опинялися на смітниках. Олександр Якович підбирав їх прямо там і прилаштовував у власному кабінеті. Пристрасть до колекціонування “вождів” одного разу ледь не зіграла з Олександром Сохацьким злий жарт. Коли Радянський Союз нарешті розпався і прийшла нова влада, хтось, побачивши колекцію бюстів у кабінеті міліціонера, дав розпорядження: “Геть його з того кабінету разом з його “вождями”. Від гріха подалі Олександр Якович потихеньку переніс свою колекцію з роботи додому. Кілька екземплярів прикрашають нині його домашній робочий кабінет, тут розташований і невеличкий музей, який розповідає про трудовий шлях Олександра Сохацького. Більша ж частина колекції знаходиться на дачі в Олександра Яковича.
Хоча невеличкий будиночок за містом дачею назвати важко. Але й тут Олександр Якович знаходить місце для творчості. Усе намагається робити своїми руками. Влітку залюбки порається на присадибній ділянці, аби потім пригостити свіженькими помідорчиками та огірочками бойових друзів, яких любить збирати на дачі. Тут згадують минуле, співають під гітару.
Якби Олександр Сохацький у молодості обрав для себе якусь іншу професію, то однозначно став би успішним і в ній. Можливо, мав би й більші статки. Але Олександр Якович ні на хвилину не жалкує, що здійснив свою мрію. Каже, якби знову довелося вибирати, все одно пішов би у міліцію.
Сергій КРАЙВАНОВИЧ,
м. Луцьк
Comments: |