Занедбані корівники стають цехами
На противагу гарячим головам, які від бізнесу хочуть мати все і відразу, розважливий підприємець Філіп Лисюк мислить на перспективу. Як першокласний фахівець з комп’ютерів (закінчив факультет прикладної лінгвістики) він розпочав трудове життя у банку “Надра”, але на цьому не зупинився. Захотів спробувати свій шанс. Зібравши вичерпну інформацію з Інтернет-сайтів, збагнув, що в час будівельного буму вигідно вийти на ринок пропозиції якісних і дешевих будівельних матеріалів.
Процесом керує лише один оператор
Піднімаємось на другий поверх яскраво розмальованого з фасаду корпусу. І не віриться, що ще недавно це був корівник – один із шести на відгодівельному комплексі великої рогатої худоби.
Молодий директор розповідає про виробництво лаконічно:
– Є тільки два заводи в Україні, які випускають стінові блоки. На одному у Броварах під Києвом ми побували. Тамтешні спеціалісти ознайомили нас із виробництвом, дали немало слушних порад. Нещодавно ми відкрили власний цех, який випускає будівельну продукцію: стінові та перегородкові імідж-блоки. Наступного сезону будемо випускати ще й кольорові бруківку та облицювальну плитку.
– А яка потужність вашого цеху?
– Десять мільйонів штук умовної цегли в рік.
– А якщо в кубах?
– Буде 21 тисяча метрів кубічних. Якщо будувати двоповерхові котеджі площею 350 м2, то з цієї цегли вийде сто будиночків. У перспективі плануємо відкрити другий цех з випуску гіпсокартону. Будівельна бригада повним ходом веде реконструкцію другого корівника (у цьому ми переконалися, побувавши на будові – авт.). Вже закупили обладнання. Це виробництво буде затратним, містким й безперервним, як виробництво скла. Цех працюватиме у три зміни.
У діючому цеху працівників не густо. Тільки один оператор за пультом і на автонавантажувачі, а також водій та робітник на складанні готової продукції у червоній спецівці фірми “Імідж”. Виробництво повністю автоматизоване. За виробничими затратами стінові блоки значно дешевші та економніші щодо збереження тепла.
Щодня на їхній випуск іде 150 тонн сировини, яку завозять здебільшого з Рівненської області. Проблемою була доставка піску, щебеню та цементу. Три транспортні фірми мусили задіяти, щоб забезпечити своєчасне підвезення. Адже для цього треба аж п’ять потужних німецьких вантажівок підйомністю 30 тонн. І оті 150 тонн щодня “розходяться з коліс”.
За досвідом – аж до Китаю
– Філіпу добре працювати під керівництвом батька? – розмірковую вголос, бо батько – генеральний директор “Іміджу”.
Але таке припущення викликає заперечення Лисюка-старшого:
– Син працює автономно, рішення приймає сам. Я не втручаюся у його виробництво. Ми швидше компаньйони. Я – директор фірми ТзОВ “Імідж”, а Філіп – директор її виробничого підрозділу. У нас із сином повне взаєморозуміння. Безумовно, Філіп біжить до мене з цікавими ідеями. Задумавши створити цех, він запропонував до десятка різноманітних варіантів, які ми обговорили. Сам знайшов місце під цех, сам підбирав, як кожен ощадливий бізнесмен, дешевше, але якісне обладнання.
А втім, немає сумніву, що тут зіграв на користь молодого підприємця і батьків авторитет. Бо керівництво Луцького району в усьому їм пішло назустріч, коли Філіп придивився на території району, поблизу села Коршівець, закинутий відгодівельний комплекс. Усі проблеми “втрясав”, узгоджував Лисюк-старший. Як і підтримав сина у важкі хвилини. Коли Філіп весною побачив, що по бездоріжжю до тієї ферми джипом не добратися, зовсім розкис. Батько прийшов на допомогу і взяв на себе під’їзні дороги.
– У той час, як інші будують ресторани та бари, де люди спиваються, вони взялися за випуск дешевого та якісного будівельного матеріалу, – втручається у розмову субпідрядник, з яким приїхала на будову, Валентин Добрянський. – Філіп, як і батько, самодостатній бізнесмен. Доскіпливий і вимогливий. Хорошу підібрав команду.
Що за цими словами – “підібрав хорошу команду”? Звісно, довелося просіяти крізь сито дисципліни усіх, хто просився на роботу. Адже набирали працівників з довколишніх сіл, а в багатьох була проблема з алкоголем. Директор сам його не вживає і не терпить п’яниць. Відібраних навчили працювати майстер та головний інженер з Луцька. До речі, останній, Володимир Чеберяка, – права рука директора, має чудову школу організації виробництва, адже працював раніше у холдингу “Торчин-Продукт”. Збираються нині обидва до Китаю, бо там, виявляється, найбільше (аж дев’ять) заводів, які виробляють гіпсокартон. Китайці не проти поділитися досвідом.
Але щоб люди трудилися з настроєм, їм потрібно створити гарні умови. До послуг працюючих – затишні побутові приміщення: роздягальня, їдальня, душ, санвузол. А гарячі обіди возять з ресторану “Світязь”. Хоч і обходяться вони у п’ятсот гривень в місяць на одного робітника, але жодної копійки із зарплати не вираховують.
На прощання поцікавилися у бізнесмена Лисюка-старшого – колишнього скрипаля “Кантабіле”: “А як же зі скрипкою? Чи не мучить ностальгія за цим?”
– Чом ні. Залишились і ностальгія, і біль. Але заросло бур’яном моє творче поле, – каже із сумом. – Якби не фінансові проблеми, музику не залишив би.
Таке життя. Музикантів у нас не цінує держава. А щоб заробити на сім’ю і стати успішним бізнесменом, Сергію Денисовичу доводилось на початках працювати по 18 годин на добу. Не до скрипки було…
Мирослава МАНЕЛЮК,
Волинська область
| Comments: |
