«Ці звірства не бандери робили, а ми, кагебісти»
Ця історія життя – одна із сотень тисяч схожих. Його засудили на 25 років, вивезли з рідної землі, продали, як худобу, на базарі… Але є в ній те, що змусить замислитися і, дав би Бог, відкрити очі всім тим, хто й досі вважає борців за незалежність України бандерівцями-головорізами. Цій людині вилив душу змучений нічними жахами енкаведист, який вбивав, різав, катував… під маркою УПА.
Відбитки пальців знімали навіть у немовлят
Микола Гнатович Качановський із села Квасилів Рівненського району без сліз про своє життя оповідати не може. Родом його сім’я із села Корнин. Батьки були господарями на все село, тож привчали семеро дітей до праці ще змалку. Цікаво, але роки війни з фашистами майже не запам’яталися Миколі Гнатовичу, каже, що справжні жахи почалися при совєтах.
– Мої два брати, Степан і Петро, були воїнами УПА: сотенним і ройо–вим, – пригадує співрозмовник. – Один пішов з хати ще під час війни, як попрощався, так більше ми його і не бачили. Батьки дуже хвилювалися за нього, просили, щоб залишився, а він сказав, як відрізав: “Ви за мене відповідати не будете”, – і все. Потім випадково дізнавалися, що він зі своїми хлопцями біля села кілька разів проїжджав, але додому так і не зайшов. Другий також був у лісі. І треба ж так: лише один раз навідався, як хтось відразу здав – увірвалися в хату і схопили його. А хто це був і де пропав брат – невідомо. Я шукаю їх обох ще й досі, але куди тільки запити не давав, все без толку.
Лише двох старших дочок з цієї сім’ї минула гірка участь, бо повиходили заміж і відділилися. Як згадує Микола Гнатович, сестру Василину теж забрали в тюрму і засудили на 15 років за те, що мала чоловіка – воїна УПА. Їхня дворічна донечка опинилася у родині Качановських. А в 1949 році прийшла біда й сюди. О шостій ранку хату оточили. Ще одного брата Олександра забрали відразу (за причетність до ОУН-УПА йому дали 25 років каторги), решті сім’ї наказали швидко збиратися. Судячи з того, як сікалися до глави родини, що має “хату під дзеркалом” (під бляхою), зрозуміли, що “впаяють” їм не тільки націоналізм родичів, а й куркульство.
– Нас повантажили на підводу: мати з батьком, я (мені йшов 16-й рік), дружина Сашка з немовлям, якому було всього два тижні від народження і дворічна дочка сестри Василини, – розповідає Микола Гнатович. – Повезли у Костопіль, то поки їхали, селяни кидали на воза хто що мав з продуктів: крупу, борошно, манку. У Костополі ми два місяці жили у палатках на площі. І весь цей час сюди звозили людей, у кожного, навіть у нашого немовлятка, зняли відбитки пальців. Потім оголосили, що нас засуджують на 25 років таборів Сибіру, погрузили у вагони-телятники і повезли.
На Сибіру зерно пропадало, а в Україні голодували
Майже півроку сім’я Качановських провела в дорозі. Бо забрали з хати 12 липня, а привезли на місце призначення 26 грудня. На станціях стояли тижнями, щоразу вагони поповнювалися новими переляканими і заплаканими бранцями. Мій співрозмовник згадує, що в їхньому телятнику було напхано стільки людей, що вони могли лише сидіти, підібгавши ноги. Там було всього дві полиці-нари: лежали на них по черзі, щоб хоч на годину випростатися і ноги витягнути. Раз в день нещасним людям видавали маленький шматочок хліба з “устюками” і солонющу тюльку, яка не одного звела зі світу, бо води давали обмаль. Щодня люди вмирали: їх забирали і просто викидали. Потерпали й від холоду. Хто ще мав якийсь кожушок, радів, а решта трусилися в легких свитках. Але знову біда: як тільки почали себе кутати, напали воші.
– Заїдали чисто, – згадує Микола Гнатович. – Пам’ятаю, сунеш руку за комір – і цілу жменю вошей витягнеш. Тільки те й робили, що на дітях їх били, а самі мучилися. Нарешті не витримали, почали кричати: “Або розстрілюйте нас зараз, або щось робіть”. Але оце привезли нас в Новосибірськ і повели в баню. Трохи легше стало, хоча декому не було й тіло чим прикрити: одяг у прожарці поскручувався, розлізся.
Просто розумом не осягнути вчинків тих, хто подібне витворяв. У Красноярську всіх бранців вивели з вагонів і погнали на базар. Невільницький. Гіршого знущання й годі уявити, коли пузаті купці підбирали “товар” – і усе це не в якомусь історичному Стамбулі, а в “широкой стране моей родной”. “Нас оглядали і купували, як худобу”, – зі слізьми згадує очевидець тих подій. Сім’ю, в якій були молоді здорові люди, без дітей, забирали на золоті копальні або в тайгу. “Бракованих”, тобто старшого віку і обтяжених дітворою, відвозили в колгоспи, на лісоповали.
– Ми потрапили в село Мурти Хакаської автономної республіки, – каже Микола Качановський. – Жили разом з 15 сім’ями в клубі. Я працював чабаном, пас 860 овечок. Разом з нами випасав отару і один професор зі Львова: скільки цікавого він знав, як гарно розповідав – ми заслуховувалися! За якийсь час нас знову “перекупили” і привезли в інше село, в колгосп. Я спочатку працював молотобійцем з литовцем-ковалем, теж вивезеним. А через рік став відпускати з поля зерно. Намолотимо цілі гори, а забирати нема кому. Йду до голови:
– Давайте чимось накриємо, бо як піде дощ – усе пропаде.
– Ти дурний хахол, – відказував. – Я свій план уже здав.
А я не можу заспокоїтися, вмовляю, що стільки добра пропаде. Голова ж тільки сміється, мовляв, не мій це клопіт, йди звідси. Отак жито снігом присипало, пшениця попроростала лісом, а на Вкраїні лютував голод. Якось взимку я потрапив у ліспромгосп в тайгу: різали і вивозили ліс. І там познайомився з одним комендантом, хорошим таким чоловіком. Він мені весь час повторював: “От ти бачиш своїх батьків, а я ні. Моїх забрали, а мене малого в дитбудинок здали. І тепер мушу служити капітаном, хоча той момент, коли батьків виводили з будинку, постійно стоїть у мене перед очима.”
«Вам пощастило, що в неволю попали, а не в колодязь…»
Так сталося, але саме цьому коменданту Микола Качановський завдячує своїм достроковим звільненням. Коли працював машиністом паровоза, потрапив у страшну аварію: потяг, навантажений лісом, зійшов з рейок і кілька разів перевернувся. Чоловік отримав серйозні травми, згодом його розбив такий радикуліт, що лежав у лікарні. Комендант не раз його провідував і якось подав Миколі Гнатовичу якийсь папірець.
– Думаю собі – відпуск, але як розкрив, як прочитав те заповітне слово “Свобода…” (плаче – авт.). Ледь не вмер від щастя, схопився з ліжка, почав бігати з кутка в куток, мені вже нічого не боліло. Ладен був розцілувати свого коменданта. Вилікувався і відразу пішов у паспортний стіл виробляти документи. Зайшов, подав довідку про звільнення начальнику. А він тільки розгорнув, як відразу змінився в обличчі і давай сипати запитаннями до мене: “Ти з Корнина? Ваша хата за клубом? А де Олександр?” “Сидить”, – відповідаю. “Скільки дали?” Кажу: “25 років. Але вибачте, в довідці про звільнення хіба такі подробиці вказуються?” А він тоді посміхнувся і попросив прийти в п’ять вечора поговорити. Увечері відразу віддав мені новий паспорт: чистий, без будь-яких відміток, запросив додому. І як почав розповідати про ті страхіття: “Я служив у Рівному в групі Черепанова на вулиці Московській. А у вашому садку (у нас він був великий, як ліс), – згадує Микола Гнатович, – ми з групою 25 чоловік під маркою “бандерів” частенько засідали. А пам’ятаєш, як твоя мати заганяла увечері Сашка додому, та ще й товкла ззаду в плечі, щоб слухався. Мати у вас була хороша. Ми ж самі були холодні-голодні, а вона нас підгодовувала, як хлопців з лісу. Ми ж по три місяці не милися, аби часом не розкрили, що ми совєти.
Вам пощастило, що ви в Сибір попали, а не в колодязь. Ми вдень відсипалися на горищах, а вночі чіпляли тризубці і виходили на “полювання”. Я тепер як чую, що наші звірства приписують бандерам – погано стає. Неправда. Це все ми робили, кагебісти. У кожному селі на заході були такі групи по 25 чоловік, які працювали під маркою УПА. Ми хапали дорослих, не жаліли дітей безпомічних, в’язали дротами і живими кидали у колодязі. Ці жахливі передсмертні крики, стогони й досі у вухах стоять, а обличчя жертв не дають ні жити, ні спати, весь час з’являються. Я схоплююся, кричу, жінка вже давно вважає, що втратив розум. Але що я, молодший лейтенант, тоді міг зробити. Якби не виконав наказу вбити, мене б самого судив військовий трибунал. А я хотів жити. Може, як тобі все розповім, мені легше стане, бо це не можна тримати в таємниці. Якби ти знав, скільки людей ми тоді вбили. Безліч. У вас в селі дуже багато було сексотів-донощиків. Ми знали про кожного, хто чим дихає. І мали наказ: в першу чергу винищувати тих, хто допомагає бандерівцям, потім вбивати східняків, тих, які приїхали на захід через лютий голод в надії хоч якось пережити його тут. Нищили їх, а списували все на бандерівців. Мали конкретну мету – не допустити з’єднання Західної і Східної України.”
***
Микола Качановський повернувся на Батьківщину у 1958 році з трьома дочками і жінкою-литовкою, з якою познайомився в Сибіру. Она Адольфаса, а тепер у селі кличуть Ганна, теж була засуджена. Працювала на хорошій роботі, поки не влаштувала до себе одну жіночку – пожаліла її. Відразу була виявлена недостача: Ганну засудили на 11 з половиною років, а жіночку благополучно відпустили через два місяці “по амністії Крупської”. Не треба бути надто розумним, щоб зрозуміти – підстава спрацювала відмінно!
Мирослава КОСЬМІНА,
Рівненська область
| Comments: |
