«Тьотю, рятуйте від… мами!»

Ця історія розпочалася рік тому на одній з тролейбусних зупинок міста Луцька. Молода жіночка поверталася вечірньої пори з роботи у село Липини. На вулиці лютувала негода: мокрий сніг з дощем, вітер проймав наскрізь кожну кісточку. Світлана так замерзла, що думала лише про одне: швидше б сісти в теплу маршрутку. Раптом хтось ззаду міцно за неї вхопився і промовив благальним голосом: “Тьотю, рятуйте, від… мами!” Озирнулася – хлопчик років десяти в одній кофтинці і болоньйових штанцях намагався заховатися за її спиною і показував тремтячою рукою на жінку, яка, ледь тримаючись на ногах, намагалася бігти до них. Коли під’їхала маршрутка, маленький незнайомець вскочив у неї слідом за Світланою. Так чужа дитина стала для родини Панасюків, як своя.

 

«Я б вас знайшов навіть у Києві…»

Тієї ночі Льоня ночував у незнайомих, але добрих душею людей. Його помили, нагодували і в теплій піжамі вклали спати.
– Просто серце кров’ю обливалося, коли слухали про Льоніне життя, – розповідає Тамара Панасюк, мама Світлани. – Його мати сильно п’є, спить з бомжами під березами, суворого батька боїться, як вогню. Вдома, а живуть втрьох у татовій квартирі, сварки і бійки. Є у Льоні ще старша сестра (від першого шлюбу матері), але вона вчиться в училищі в іншому районі і у Луцьк майже не навідується. Гарний і розумний хлопчик, а в таких умовах росте. Він розповів нам, що вже давно вчиться і живе у школі-інтернаті і що йому там набагато краще, ніж з батьками. Тому ми вранці відвезли його назад на навчання.
Якби це була єдина зустріч, можливо, спогади про маленького гостя поступово б стерлися. Навіть у тих членів сім’ї, хто вже встиг за ці кілька годин усім серцем прикипіти до хлопчика: Світлана, яка його привела, її син Владік (майже одноліток Льоні), Тамара Костянтинівна. Але…
Одного ранку, через кілька місяців, господиню будинку, що в селі Липини, змусив вийти на вулицю гавкіт собаки. Тамара Костянтинівна не повірила власним очам: за хвірткою, переминаючись з ноги на ногу, стояв… Льоня.
Так і застигла на порозі. Як знайшов будинок, адже бачив його тільки раз, і то мимохідь зранку? Що трапилося? Виявилося, у школі-інтернаті почалися літні канікули, а йому немає де подітися. “Навіть якби ви жили у Києві – я б і там вас знайшов”, – сказав, усміхаючись і благально дивлячись у вічі.

«Безхозна» дитина

Звичайно ж, хлопчика прихистили. Хоча на той момент у хаті жило десятеро людей: Тамара Костянтинівна з чоловіком, син, невістка, дочки і онуки. Льоня за кілька днів спокійного і нормального життя став аж світитися від щастя. Натомість господиню щодня мучило сумління. Вона ж сама мати, а якби її дитина десь пропала? Чому ж його не шукають? Що їй робити? І по сто разів на день розпитувала у хлопчика подробиці його життя. Врешті-решт не витримала і зателефонувала в інтернат. Там почула, що Леонід – це “безхозна” дитина. Тобто офіційно батьків має, але при цьому живе так, ніби він круглий сирота. Вдома бути не може та й не хоче, а у школі-інтернаті йому залишитися на канікули дуже проблемно.
Зранку до Тамари Панасюк приїхав завуч школи. Спробував, було, забрати Льоню, але дитячі сльози зробили своє. Леонід залишився у цій сім’ї на все літо, а завуч натомість пообіцяв підготувати документи на позбавлення батьківських прав.
– За літо він встиг здружитися з моїми онуками, з’їздити на відпочинок в табір, – розповідає Тамара Костянтинівна. – А скільки разів він у мене на роботі був – не порахувати. Льоня дуже компанійський і лагідний. Коли повернувся з табору, до нас почали телефонувати якісь хлопчики і дівчатка з проханням його покликати. А він поважно так підійде і каже: “Привіт, так, це мій брат трубку брав”, або “Це моя бабуся (так він мене називає) говорила”. Мені від цих слів серце стискалося у грудях. Він же просто хоче мати нормальну родину.
Хоча хлопчик і робив вигляд, що рідна мама йому байдужа, в душі дуже переживав за неї. Адже не так просто розірвати кровний зв’язок. Про це свідчить ситуація, про яку розповіла мені пані Тамара. Якось Льоня захворів, піднялася висока температура. Жінка сиділа над ним цілу ніч, обтирала оцтом, заспокоювала, бо марив. І раптом хлопчик кинувся з криком: “Мамо, мамочко!” “Льонічко, це лише сон”, – погладила його по голівці. А він, схлипуючи: “Маму хотіли вбити…” Вже коли почав засинати, “бабуся” спитала, чи скучає він за нею? Відповів, що так.
– Поки він був у нас, – розповідає Тамара Костянтинівна, – я весь час думала про його майбутнє. У нас склалася така ситуація, що ми поки не можемо його забрати. Та, певно, є багато інших родин, які із задоволенням це зробили б. Але де ж, він – “безхозний”, сирота при живих батьках. Я навіть зверталася спочатку у відділ у справах неповнолітніх, потім в опікунську раду: можливо, вони можуть вирішити долю хлопчика. Але швидкої реакції, на яку розраховувала, не дочекалася.
Цьогорічне Перше вересня Льоня, напевно, запам’ятає на все життя. Його помітили усі, бо прийшов у новому костюмчику з галстуком за руки з двома жіночками. Одну представив бабусею, іншу – Світланою. І просто сяяв. Здається, скільки тій дитині треба для повного щастя!

Боїться йти додому

Тамара Костянтинівна, розповідаючи в редакції про хлопчика, не могла стримати сліз. Дуже полюбила і перейнялася його долею. “Може, ви йому допоможете? – раз по раз благала. – Хіба ж дитина чимось завинила, що так мучиться. Льоні ні разу дня народження ніхто не відзначав, торта не пік, бо батькам не до того.”
У школі-інтернаті про Льоню не почула жодного поганого слова. Розумний, здібний, щоденник рясніє дев’ятками, десятками і одинадцятками. І всі, від першої вчительки до директора, додають: “Аби не “зіпсувався”, тьху-тьху”. Мовляв, не маючи нормального батьківського догляду, такі діти, як правило, виховуються вулицею.
– Школа вже подала документи на позбавлення батьків Льоні Вініславського прав, – каже Анатолій Дудич, директор загальноосвітньої школи-інтернату міста Луцька. – Ми намагалися поговорити з ними, якось вплинути, але безрезультатно. Льоня боїться йти додому, йому там, м’яко-кажучи, не комфортно. Навіть коли його мама або тато забирали, того ж дня увечері прибігав до школи. Бувало, що серед зими – роздягнений.
Те ж підтвердив і Федір Шульган, начальник відділу у справах неповнолітніх Луцького міськвиконкому. Ситуація із хлопчиком вивчається, матеріали та доказова база на позбавлення батьківських прав уже збираються.
– Зараз ми шукаємо батьків, – зазначив Федір Пилипович. – З мамою хлопчика вдалося поспілкуватися в середині літа. Але її обіцянки взятися за розум так і залишилися обіцянками. Доля цього хлопчика залежатиме від рішення суду, хоча підстав для позбавлення батьківських прав достатньо. У Льоні є 18-річна сестра, на яку ми мали певну надію у плані опікунства. Але на наші запрошення вона так і не з’явилася. Тому, можливо, будемо просити стати опікунами ту родину, яка добровільно взялася допомагати Льоні. 
– Про що ти мрієш? – спитала у хлопчика, коли відвідала його в інтернаті.
– Хочу стати футболістом. І ще дуже хочу мати нормальну, як у всіх, сім’ю…
Мирослава КОСЬМІНА,
м. Луцьк

  •  
Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>