2400 стрибків з парашутом
Серед екстремальних видів спорту особливо виділяється парашутний. Тут потрібно дуже оперативно приймати рішення – часу на роздуми просто немає, адже швидкість вільного падіння – 50 метрів за секунду. Буває, що від його правильності залежить життя. Перед стрибком спортсмен сам укладає парашут. Не кожен чоловік зважиться зробити крок у безодню. Кажуть, що це зовсім не жіночий вид спорту. Але жителька Рівного Наталія Логінова вже майже тридцять років професійно займається парашутизмом. Чотири рази у неї не розкривався парашут, доводилося користуватися запасним. Зараз кандидат у майстри спорту Наталія Вікторівна Логінова тренує юних парашутистів.
– Мені в дитинстві хотілося на хмаринках покататися, – усміхається Наталія Логінова, пригадуючи, з чого розпочалося її захоплення. – Вже в старших класах дізналася, що у Рівному працює авіаспортклуб, де готують планеристів та парашутистів. І там є одна дівчина, що має на рахунку три стрибки з парашутом. Я на неї дивилася з величезним захопленням та повагою. Цікаво, що потім у мене вже було понад п’ятсот стрибків, а в неї так і залишилося три. Тоді, у 1977-му році, з нашого класу в парашутну секцію записалося десь учнів десять. З дівчат була лише я.
Після ретельної підготовки почалися практичні заняття. Дуже добре запам’ятала Наталія свій перший стрибок у безодню – 25 вересня 1977-го, юній парашутистці тоді було лише 16 років. Важила вона 46 кілограмів, вага ж основного парашута становила 20 кілограмів, а запасного – сім. Парашутистів підняли в повітря на висоту 800 метрів літаком АН-2. Їх було багато, а школярка всіх пропускала, відтягуючи час. Та все-таки переборола свій страх.
– Коли розкрився парашут, то неможливо словами описати той сплеск емоцій, – розповідає Наталія Вікторівна. – Хоч минуло майже тридцять років, я й досі все пам’ятаю. Під час приземлення трохи вдарилася, але цей стрибок був вирішальним.
За словами моєї співрозмовниці, найстрашнішим у її спортивному житті був другий, бо перший раз ще не знаєш і не розумієш, що тебе чекає.
– Саме тоді я відчула, – усміхається моя співрозмовниця, – що таке “ватяні ноги”. Сиджу в літаку, а підвестися не можу, ніби ніг немає. Пробую встати, а вони підгинаються. Це було єдиний раз. Згодом здійснила сотні стрибків, але такого відчуття страху вже не було. Хоча траплялися найрізноманітніші ситуації, але тоді вже з’являється передчуття небезпеки. У парашутному спорті потрібно дуже швидко приймати рішення, часу на роздуми просто немає, адже швидкість вільного падіння – 50 метрів за секунду.
Наталія вже мала чималий досвід, коли у спортсменки відмовив парашут. Здійснювала вона ювілейний, шестисотий, стрибок з висоти дві тисячі метрів.
– Основний парашут не розкрився, – згадує Наталія Вікторівна. – За інструкцією його треба відстебнути і приземлятися на запасному. Перший раз було страшнувато. Але за ці всі роки у мене ще тричі не розкривався парашут і доводилося використовувати запаску.
Цікаво, що після цих випадків у Логінової не з’явилося бажання залишити парашутний спорт. Вона брала участь у змаганнях, стала чемпіоном України з парашутного багатоборства. Якось на обласних змаганнях вона навіть стала чемпіоном області серед чоловіків.
– Мене тоді запросили в команду – і я не відмовилася. Більше такої можливості не давали, – усміхається Наталія Вікторівна.
Стрибати доводилося навіть зі ста метрів, коли на показових виступах демонстрували перед міністром оборони СРСР десантування з низьких висот. Максимальна висота, з якої стрибала спортсменка, – 6000 метрів.
– У парашутизмі є такий елемент – вільне падіння. Цей стан неможливо передати словами. Коли летиш у повітрі, аж дух захоплює – ти сама собі господар, – розповідає спортсменка. – Під час показових виступів виконували групові стрибки на точність приземлення. Надзвичайно красива купольна акробатика, коли у повітрі спортсмени створюють якусь фігуру. Але виконувати вправи можна тільки з тими людьми, яким довіряєш. Тут велику роль відіграє взаємовиручка та взаєморозуміння, адже в повітрі не будеш кричати. Парашутисти під час групових стрибків розуміють один одного без слів.
Під час виконання вправ з купольної акробатики сталося так, що парашут напарника заплутався, і вони вдвох приземлялися на одному.
Майже 20 років Наталія Логінова була членом збірної України з парашутного спорту, займалася багатоборством, класичним парашутизмом. Її чоловік Анатолій Борисович – військовий. Він до захоплення дружини ставиться спокійно, бо має на своєму рахунку дві з половиною тисячі стрибків. П’ять років подружжя жило в Німеччині, Наталія виступала за збірну Групи радянських військ. За весь час тільки один рік була перерва, коли жінка народила дитину. Син Максим парашутистом не став, але здійснив понад тридцять стрибків.
Наталія Вікторівна уже вісімнадцять років у Рівненському міському центрі учнівської молоді веде парашутні гуртки для школярів. За словами тренера, бажаючих є багато, але для дітей це зараз дуже дороге захоплення. За кожен стрибок доводиться платити 50-70 гривень. Щоб заробити кошти, юні парашутисти підробляють. Адже для досягнення хороших результатів треба зробити мінімум п’ятдесят стрибків з парашутом.
– Ніякої державної підтримки ми не маємо, – каже вона. – В Україні є міністр молоді та спорту, але всі тільки говорять про підтримку молодіжного спорту, реальної ж допомоги немає. Виходить так, що позашкільна освіта та виховання нікому не потрібні. З дітьми працюють ентузіасти. Якщо раніше до нас приходили підлітки з “важких” сімей, адже саме в 15-16 років дітям хочеться себе реалізувати, і парашутний спорт – саме те, що вони шукають, то тепер для таких школярів це просто недоступно.
Але навіть без державної підтримки цей вид спорту в Україні розвивається.
– Зараз підросло дуже активне молоде покоління, яке хоче займатися парашутним спортом, – ділиться своїми спостереженнями пані Наталія. – Цікаво, що серед них багато дівчат. Тож в Україні парашутизм був, є і буде, і жінки в ньому гратимуть не останню роль.
Відповідаючи на запитання, що їй дав парашутний спорт, Наталія Вікторівна сказала:
– Загалом парашут мені багато дав у житті – я навчилася падати, щоб потім знову підніматися на ноги, бо я оптимістка. І хочу зауважити – мої колишні вихованці-парашутисти зуміли реалізувати себе, адже вміють приймати рішення, здатні зробити рішучий крок, вони не бояться життя. Що дають стрибки? У першу чергу впевненість у собі, відчуття польоту та свободи – тільки небо і ти. Мені цікаво жити.
Кость ГАРБАРЧУК,
м. Рівне
| Comments: |
