Дюксин на весь світ прославив Ніл Хасевич
Нещодавно сільському голові з Дюксина Миколі Романюку односельці принесли протез. Нічого б дивного тут не було, якби не їхнє припущення: протез належить відомому на весь світ художникові (він втратив ногу ще в дитинстві), члену української головної визвольної ради Нілу Хасевичу, котрого у 1952 році знищили енкаведисти. Де поховали його тіло, так і невідомо.
4 листопада – день жалоби?
За 45 кілометрів від Костополя, що в Рівненській області, розташоване надгоринське село Дюксин. У різні часи воно належало то до Деражненського, то до Клеванського районів. Нині входить до складу Костопільського. Хоча деякі селяни переконані, що їм краще було б, якби їхня територія належала Рівненському району.
– В одному литовському статуті вперше село Дюксин згадується у 1535 році, у іншому – 1577-му. У них йшла мова, що Дюксин, або Дюкшин, з іншими населеними пунктами переходить у власність пана Януша Заславського, якому надається право страчувати і карати селян. За легендою Дюксин – місцевість, яку облюбували рибалки та мисливці, і перекладається як зітхання. Але найімовірніше, що на території села у XVI столітті жив знахар Дюк. Свої знання він передав синові. І звідси – “дюк-син”, – розповідає Микола Андрійович, який є за фахом вчителем історії. – Якщо брати ХХ століття, то воно було важким для цієї місцевості. Під час Першої світової війни село опинилося під Польщею. У тодішній Радом’янці (тепер це село зникло з лиця землі) була польська колонія. Згодом не стало таких сіл як Ольхівка, Борівка, Пеньки…
Під час Другої світової війни у лісах навколо Дюксина створювалися перші загони повстанської армії. А листопад 1943 року для Дюксина став назавжди трагічним. Сьогодні депутати сільської ради піднімають питання, щоб саме день Казанської ікони Божої Матері у селі було щороку днем жалоби. Бо саме 4 листопада 1943 року село було спалене німцями. Загинуло близько двох сотень людей. Принаймні Микола Романюк з учнями місцевої школи встановив імена 108 односельчан, котрі тоді потрапили під ворожі кулі. Були серед них і трирічні діти… На новому кладовищі у селі встановили хрест як пам’ять про невинні жертви.
– А деякі прізвища жителів села взагалі зникли, тому що в окремих родинах не залишилося ні душі, – додає сільський голова.
– Чому ж була організована каральна акція, яка причина?
– Німці збирали данину – продукти харчування, зокрема, як вони казали, “сало, яйка”, і нібито їх зустріли хлопці з лісу. Харчі забрали, когось із німців вбили. Отож, згодом вороги помстилися мирним жителям. Це сталося у сніжну погоду. Люди втікали в ліси з худобою. Саме сніг їх і видав, бо залишалися сліди втікачів. У ті листопадові дні загинули люди і біля сіл Соломка та Жильже. Їх клали у могили рядами на старому кладовищі, накривали ряднами і закопували. Тому не дивно, що через десятиліття, коли ховали померлих, викопували рештки страчених односельчан у роки війни.
Нині по Дюксинській сільській раді нараховується до двох тисяч населення. Найбільша проблема – дороги. Вони розбиті, сюди рідко ходить транспорт. Увечері до села не доїдеш, бо автобус з Костополя курсує тільки до Деражного. А далі люди до Дюксина йдуть пішки.
– Ще одна проблема – газифікація, – відверто розповідає сільський голова. – За селом газопровід прокладено, тому сподіваємося на державу, що допоможе його підвести й до села.
Якби не Оржівський домобудівний комбінат, де в основному і працюють жителі сільської ради, то, мабуть, у цьому краї теж би процвітало безробіття. А так люди мають якийсь заробіток, на роботу їх возять автобусами підприємства.
Три сини полягли за волю України
Жителі Дюксина нині пишаються своїм земляком, художником-графістом Нілом Хасевичем. Він народився у листопаді 1905 року. Навчався у Варшавській академії мистецтв. У 1925-1926 роках Ніл Насевич був помічником іконописця у Рівному. Старожили переповідають, що колись малюнки, ікони, котрі написав художник, були майже в кожній хаті. А працював Ніл Антонович багато, тому й не дивно, що його художні виставки були представлені в ті часи у Львові, Празі, Берліні, Чикаго, Лос-Анджелесі. Окрім цього, художник працював у редакціях різних видань того часу, він є автором ескізів усіх нагород УПА та головної визвольної ради. Про те, що цю родину шанували, свідчить такий факт: Ніла Хасевича селяни обрали мировим суддею. З 1940 року художник перебував у підпіллі. І у 1951 році з Москви приходить вказівка припинити підпільну антирадянську діяльність Хасевича, тому що його гравюри потрапили делегатам сесії Генеральної Асамблеї ООН. У 1952 році біля села Сухівці його знищили енкаведисти. Трагічно закінчилося життя й інших дітей Антона Хасевича (до речі, він похований на цвинтарі у селі Дюксин). За ідею загинув і Анатолій Хасевич. А Федора, який став священиком, згноїли на засланні в Сибіру.
– У радянські часи Нілу Хасевичу хотіли почепити ярлик бандита, – каже сільський голова. – Але він – патріот своєї країни. Односельці бережуть пам’ять про цю родину.
На подвір’ї школи стоїть погруддя славного земляка. У навчальному закладі присвячена йому виставка, де зібрані репродукції художника. Тільки й далі для села залишається загадкою, де ж поховано тіло земляка.
– Нещодавно люди принесли мені протез і стверджують, що він належить Нілу Хасевичу, – продовжує Микола Романюк. – Хоча я цього не можу констатувати, усе треба вивчити і дослідити. На вигляд протез ніби не бідної людини. На ньому вигравіювано “44-49”. Можливо, це роки, а може, якийсь номерний знак заводу. У нас людей з протезами в ті роки не було, він зроблений добротно. Ніл Хасевич втратив ногу на залізниці у 17 літ. Його мама тоді загинула. Оскільки в той час залізниця знаходилася у віданні французької компанії, то, можливо, йому була виплачена страхова компенсація. Виготовили якісний протез, адже хлопчик був здібний, вхожий у кола великої Польщі. Ця знахідка, яку мені принесли односельці, зроблена не з дерева, а з якісного металу. Можливо, вона й належить Нілу Хасевичу…
Марія ДУБУК,
Рівненська область
| Comments: |
