В заручники взяли… коня
Марія та В’ячеслав Солов’ї мешкають у селі Підцир’я, що підпорядковане Камінь-Каширській міськраді. На початку жовтня вони програли суд, на якому були відповідачами. Проти них виступив районний відділ освіти, внаслідок чого мусять повернути коня, лоша, воза та упряж Підцирській загальноосвітній школі. Таке рішення вони вважають несправедливим, бо суд узяв до уваги лише вимоги однієї сторони, тобто позивача. Тому виконувати рішення не збираються, принаймні доки суд вищої інстанції не поставить у їхній справі остаточної крапки.
Годували шкільного коня за власні кошти?
Як же шкільна тяглова сила, себто “кобила рудої масті і чотирнадцяти років” (саме так вона проходить у судовій справі) потрапила до хліва Солов’їв? Невже вкрали? Боже борони, можна сказати офіційно – з волі директора школи, а якщо точніше, зі слів В’ячеслава Солов’я, добровільно-примусово. А сталося це ще два роки тому. Утім, послухаймо колишнього шкільного сторожа (торік В’ячеслав Соловей розрахувався з роботи за власним бажанням):
– 31 серпня 2004 року, щойно оформили мене на півставки двірника, увечері шкільний робітник за наказом директора привів у мій двір коня. Худобина була занедбана, ледве на ногах стояла. Наступного дня я зустрівся з директором, щоб узгодити умови догляду. З тону розмови я зрозумів, що якщо відмовлюся бути шкільним конюхом, то втрачу роботу. Але директор пообіцяв допомагати з кормом та дозволив брати зі шкільної їдальні відходи. Минав час, але обіцяних твердих кормів все не було та й не було. А кінь на одних помиях не виживе: потрібна солома, сіно, овес. Мусив усе це шукати сам і платити зі своєї кишені. Так тривало майже рік. Купляючи корм, увійшов у боргову залежність. Розумів, що доглядати в таких умовах чужого коня справа невдячна, але й відмовитися від нього – значить, позбутися останніх надій на компенсацію втрат…
Коли В’ячеслав Соловей з роботи все ж розрахувався, на його місце (півставки двірника) влаштувалася Марія Лошик, з якою перебував тоді у громадянському шлюбі (у цьому році шлюбні стосунки вони вже оформили офіційно). Отже, коня з їхнього хліва переводити в інший не довелося. Але проблеми залишилися ті ж самі. “Директор Мельницький Ф.І., – пише в листі до редакції Марія Лошик-Соловей, – обіцяв надати корм, але я годувала коня за власні кошти. 1 березня 2006 року я пішла на лікарняний у зв’язку з вагіт-ністю. Звернулась до директора, щоб повернув гроші або корм, які обіцяв. Він сказав, нехай коня доглядає Соловей В.П. (тобто чоловік Марії – авт.), а борги поверне після виборів, до квітня. Соловей В.П. відмовився, і мені довелося доглядати коня без оплати. У травні директор школи із завгоспом і трьома покупцями приїхали забирати коня, якого хотіли продати. Я не віддала, бо не отримала грошей за догляд та оренду хліва. Зверталася у цій справі до районної прокуратури з листом, але й досі не отримала відповіді, чи маю право вимагати повернення грошей”.
І ще один уривок із листа Марії Лошик-Соловей, аби читач якомога краще уявив ситуацію, в якій опинилася її сім’я: “Мене викликають у суд за незаконне утримання майна. Маючи на руках тримісячну дитину, хвору, з якою перебуваю на лікуванні в інфекційному відділенні лікарні, я отримала повістку в суд. Чи законно це?”
Мусять заплатити ще й за лоша
Як писалося на початку, суд цей відбувся. Після чотирьох засідань (четверте, заключне, – без участі Марії Соловей), В’ячеслав Соловей отримав його рішення: повернути відділу освіти його майно або відповідну його грошову вартість – понад три з половиною тисячі гривень. Що ж до витрат, на які подружжя вказувало у зустрічному позові, то відділ освіти зобов’язали компенсувати лише 70 гривень, які Соловей витратив на запліднення кобили. Документ про це виявився єдиним з-поміж інших, якого взяв до уваги суд.
– Я подавав і розписки громадян, у яких купляв корм, і свідків закликав на засідання, – розповідає В’ячеслав Соловей, – але це нічого не дало. Як видно з рішення, мусимо також платити і за лоша, котре згинуло ще 7 травня. Про його смерть Марія відразу повідомила директора, але у позовній заяві він написав, що лоша ми приховуємо. Крім того, до суду подано документ, згідно з яким 27 березня 2006 року до нас приходила комісія і засвідчила, що Марія не віддає кобилу з лошам, ще й зазначила, ніби кобила важить 450, а лоша – 140 кг. Але ж до нас ніхто не приходив і, тим більше, тварин ніхто не зважував! А суд же нарахував компенсацію саме за цими кілограмами. Звідкіля вони взялися? Якби й приходила та комісія, то лише на око і могла визначити вагу. Ми не проти повернути школі коня, але нехай і нам повернуть витрачені на його годівлю кошти…”
Крім “Вісника і Ко”, Марія та В’ячеслав Солов’ї шукатимуть правду і в апеляційному суді. Якщо і його програють, запевнили, підуть далі.
Поза тим, щоби ця публікація не мала однобокого викладу, хотілося почути бачення ситуації, що склалася довкола шкільної тяглової сили і її власника, райвідділу освіти. Та, на жаль, зустрітися у той день ні з начальником райво, ні з директором Підцирської школи паном Федором Мельницьким не зміг. До рішення Апеляційного суду директор коментувати ситуацію відмовився. Не дочекався відповіді і на письмові запитання, які залишив тоді ж у відділі ос-віти. Не хочеться вірити, що їх проігноровано.
Микола ШМИГІН,
Волинська область
| Comments: |
