Тридцяті роки минулого століття очима моїх батьків
Звягельщина – один з наймальовничіших куточків Великої Волині. Тут, на берегах стрімкої Случі та її тихоплинних приток Церема, Тні, Смолки, Полісся переходить у лісостеп. Тому край цей багатий і на ліс, і землями родючими не обділив його Творець. Але в тридцятих роках минулого століття не благодатним, а спустошеним він постав перед очима моїх батьків, тоді ще дітей, яким доля судила “щастя” народитися в сталінському СРСР…
З американського костюма – в штани з мішковини
Як не старалася тодішня більшовицька пропаганда повторювати, що тільки в радянській країні трудящим живеться найліпше, від цього краще не ставало. Жовтневий переворот 1917-го, крім руїни, голоду, війни, нічого селянам не дав. Хтось скаже – землю. Що ж, ніби й було таке. Та яку ціну хлібороб за неї платив! Його грабували так звані продзагони, “розкуркулювали”, проганяли з рідних місць, доки, зрештою, не відібрали назад тієї земельки, а самого зробили кріпаком держави (фактично – компартії). А про те, як жилося в “соціалістичній” країні, свідчить епізод з життя мого діда Якима (материного батька). Безземелля, бідність за царизму змусило Якима Іванишина податися 1912 року на заробітки в Америку. Через рік-півтора з-за океану надійшов його дружині Варварі виклик і оплачені квитки для неї та дітей до Нью-Йорка. Доки вона вагалася: їхати чи ні, грянула Перша світова війна. Залишилася, отже, “солом’яною вдовою”. Аж через 12 років повернувся з Нью-Йорка дід, повіривши радянській пропаганді, яка і до Америки доносила своє солоденьке мливо. Приїхав Яким справжнім Джеком: у костюмі з краваткою, в капелюсі, з валізами заморських лахів. Але вже незабаром мусив одягати штани з мішковини, які так-сяк пошила йому баба, аби прикрити “сором”. Усі заморські лахи, костюм з краваткою і капелюх пішли назад за кордон – уже в Польщу, що була за кілька верст од села, в обмін на харчі.
Зачищали цілі села
Від свого батька ще задовго до горбачовської перебудови я вперше почув дивне слово “репресований”, коли він розповідав про своє дитинство, юність. Мій батько з матір’ю познайомилися й одружилися уже після війни, хоча народилися й жили обоє в сусідніх селах поблизу тодішнього кордону з Польщею. Батько був вихідцем з польської сім’ї, напівсирота, який зовсім не пам’ятав свого батька. 1937 року, виконуючи чергову директиву Сталіна, НКВД провело “зачистку” прикордонних з Польщею територій від етнічних поляків та інших неблагонадійних “елементів”. Таким чином біля міста Корця зникло ціле село Шитня, і п’ятнадцятирічний батько зі своїми матір’ю-вдовою, сестрою, братом та ще кількома польськими родинами із села Мужиловичі опинилися серед голого казахського степу в Кокчетавській області. Про їхні поневіряння можна написати цілу повість. Я ж лише хочу додати, що й вищезгаданому дідові Якимові також довелося зазнати репресій: його ім’я місцеві прихвосні занесли до списку “підкуркульників”. Згодом надійшов з району наказ прибути таким, як він, на станцію Новоград-Волинський, звідки їх етапували до Житомира. Там чомусь довго тримали, а потім декількох, у тому числі діда, направили в найближчий колгосп на примусові роботи. Так, завдяки щасливому збігові обставин дід уникнув “неісходімих” земель, і коли чергова хвиля репресій вщухла, тишком-нишком повернувся додому.
Було гірше, ніж за німців
Про страшний голод, що морив моїх земляків у ті страшні роки, я також уперше почув од матері ще школярем. Начитавшись книжок про війну з фашистами, про нелюдські муки в’язнів гітлерівських таборів, я з жахом уявляв той час і життя моїх рідних під час німецької окупації.
– Страшно було? – запитав якось матір.
– Усяк доводилося.
– А що ж ви їли? Німці ж усе забирали!
– Ох, сину, – зітхнула вона. – Несолодко було у війну, та з голоду, як то було перед нею, коли стали колгоспи, люди не пухли…
– У нашому селі, – розповідала далі, атакована моїми запитаннями: чому та як це “пухли люди”, – пухнути – пухли, а від смерті рятувало близьке сусідство з кордоном. Сміливці лише їм відомими стежками перебиралися на польський бік і вимінювали там за одяг та інші речі зерно, крупу, хліб. Нашу сім’ю підтримував ще й батько, бо, коли повернувся з примусових робіт, його, на щастя, як підкуркульника до колгоспу не прийняли, тож він влаштувався робітником у лісництві. І коли з хлібом та іншими харчами стало сутужно, робітникам (не колгоспникам – авт.) видавали продуктові картки.
Так дідове “підкуркульство” врятувало від голоду нашу сім’ю. Проте подібні випадки – швидше поодинокі щасливі винятки у тій всеукраїнській трагедії, що забрала мільйони життів. Важко нині уявити і порівняти масштаби цього лиха. Дикий, моторошний абсурд, сюрреалістична фантасмагорія, що і в жахливому сні не привидиться, сталася наяву в “найхлібнішій” країні світу: хлібороби помирали з голоду. А вусатий демон у Кремлі криво посміхався і промовляв: “Жити стало краще, жити стало веселіше”!
Микола ШМИГІН,
Волинська область
| Comments: |
