Жінці привидівся домовик сусіда
Є у мене знайома, яка свято вірить у все те, що знаходиться під грифом “неймовірно”. Можливо, саме тому може видати на-гора пару-трійку містичних історій. Звичайно ж, у головній ролі яких фігурує вона. Певно, якби подібне розповідала мені малознайома людина, то я навряд чи сприйняла б усе серйозно. А тут просто не знаю, що й думати…
Життя не вельми балувало Любу. Ще молодою залишилася вдовою з двома дітьми. Хату ще так-сяк добудувала, новосілля справила. А от у господарстві без чоловічих рук було дуже важко. Тому, коли до неї почав підбивати клинки Борис, не противилася і прийняла кавалера.
Проблеми почалися після одруження. Борис став заглядати в чарку, а увечері влаштовував дружині скандали. І не які-небудь. Після тих “розборок” Люба недораховувалася зубів і тиждень могла “освітлювати” нічні вулиці своїми “фінгалами”. Ще влітку куди не йшло – вирветься з хати, пересидить з дітьми на лавочці, поки Борис засне, і повертається додому. А от взимку – біда. То в одних знайомих переночує, то в інших. Їй усі співчували, жаліли дітей, а тому без проблем пускали перебути нічку-другу. І невідомо, чи довго б вона отак втікала зі своєї рідної хати, якби у справу не втрутився… домовик.
***
– Миколо, знову буду тебе просити, – Люба благально заглядала в очі найближчому сусідові.
– Твій дуріє, – ні то запитав, ні то ствердив Микола і запросив у хату. – Жінка навіть той диван і не складала, казала, ще знадобиться. Ніби у воду дивилася. Ну, почувайся, як вдома.
Люба ладна була крізь землю провалитися, але тваринний страх перед чоловіковими кулаками усе притуплював.
Уже й діти поснули, а вона все лежала з відкритими очима. Пережитий скандал не давав заспокоїтися. Раптом в кімнаті чогось двері рипнули, ніби хтось зайшов. Люба здивовано підняла голову, глянула й оніміла. Перед нею стояв маленького зросту дідусь і пильно дивився. У домотканих полотняних штанах, такій же сорочці навипуск, підперезаний крученою мотузкою. Невелика борідка, довге сиве волосся було ніби на гарячий цвях закручене.
Але злякалася Люба “гостя” лише на кілька секунд. Далі з’явилася цікавість:
– Ви – домовик? – спитала у дідуся спочатку пошепки, а потім повторила трохи голосніше. Нарешті той озвався:
– Ти більше ніколи, доки житимеш, не будеш ночувати тут, – говорив повільно, але наказовим тоном. – Сьогоднішня ніч остання для тебе не тільки у мене, а й будь-де. У тебе є своя хата, свій “господар”. Не діло це – вештатися по чужих. Все! – сказав останнє слово і ніби розчинився у повітрі.
Люба так і залишилася сидіти з відкритим ротом. У голові аж гуло від думок, і вона на всяк випадок ущипнула себе за руку – чи не сниться бува? Ні, вона таки не спить. Відразу пригадала свою бабцю, яка весь час повторювала їй, що дім без домовика – просто «жилплоща». І як тільки приїжджала у гості до онуки, із сумом розповідала, що Любчин домовик її недолюблює. Мовляв, тільки ляже відпочити – відразу якийсь тарарам: стукає у стінку, кахикає, чавкає. А одного разу вночі сів на груди і вчепився старенькій у горло. Бабця тоді так відчайдушно боронилася, що Люба хотіла викликати “швидку” – чи не падуча часом взяла. Нарешті відкинувши щось невидиме із себе, бабця заволала на всю хату: “От він, чортяка, ледь не вдушив. Любо, хіба ж не бачиш, вже виходить з кімнати!” Ледве тоді заспокоїла бабцю, хоча самій було аж смішно з тих хвилювань – не вірила, що подібні невидимі господарі існують. І от на тобі, має…
***
Так у ту ніч Люба очей і не зімкнула. Дочекавшись ранку, підняла дітей і пішла додому. Увечері п’яний Борис воював, як завжди. І знову довелося втікати. Але якщо раніше її приймали залюбки – тепер отримувала “зась” у кожній хаті, куди стукала. Спочатку дивувалася: “На тобі, ніби змовилися всі”. Але пригадавши наказ домовика, усе зрозуміла.
Вже п’ять років минуло з тих пір, як вона вигнала Бориса зі свого будинку. Де й тільки сили взялися протистояти. Люба впевнена, що це домовик Миколи підштовхнув її до рішучих дій. Але відтоді вона ніколи більше не покидала своєї хати і її невидимого господаря.
Юлія САВІНА,
Вінницька область
| Comments: |
