Будячок серед квіточок
Автобус був переповнений людьми. Проте Василя Семеновича я впізнала одразу. Перед тим, як переїхати жити до міста, він єдиний на все наше селище міг похвалитися аж чотирма красунями-доньками. Дівчата виросли, але… нікому з них не щастило з чоловіками. “Все було б добре, якби мої діти-квіти не спішили порадувати мене зятьками… Ех!” – махнув посивілими кучерями мій супутник…
«Свекруха може стати подругою, матір’ю – ніколи!»
– Пам’ятаю, якою щасливою була моя найстарша, Олена, коли заміж збиралася! – став пригадувати Василь Семенович. – Як на крилах літала! Але свекруха їй ті крильця швидко підрізала. А до весілля мало ж не найкращими подругами були. Бувало, дочка рідній матері чогось не розкаже – до неї за порадою біжить. І про все у них спільна мова знаходилась. Хоч мені та лисиця відразу не сподобалась: говорить – аж у рота заглядає, а щирістю і не пахне. Але, думаю, мені з нею не жити. А от Олені довелось. Як вона, дурненька, нахвалитися не могла, що свекруха їм з чоловіком одну з трьох своїх кімнат вділила. Дівча її аж „мамою” називати стало. Не думаєте, дівчата, що свекруха може стати подругою, але вона не мати...
Поступово стара почала вивертати кожуха. До всього їй діло було. То не так Олена їсти приготувала, то не те сказала, то довго на роботі була – всюди свої п’ять копійок вставить. А як дочка Даринку народила, то свекруха почала вказувати, кого за кумів брати, яке ліжечко купити, в який садочок віддати. Тоді Олена про рідну матір швидко згадала. Не раз, бувало, прийду з роботи – а вони з дружиною на кухні все шепочуться. Я зі своїми порадами не дуже туди пхався. Думаю, життя покаже. Хоча чим це все закінчиться, знав майже точно. У дочки характер „залізний”, у її свекрухи – аналогічний, виходить, найшла коса на камінь. Якби ще хоч Олег – чоловік Оленин – був мужик як мужик. А то ж – відірви і викинь, за мамину спідницю тримається. Олена моя терпіла-терпіла, та й не витримала. Одного дня, як вихор, вся аж червона від злості увірвалася з дитиною додому і заявила: “Ноги моєї більше там не буде! Та стара мене доконала! І Олег, добренький, ніколи не заступиться. Слухає її, як заворожений!” “Отакої! Ти ж колись кричала, що “влюбилась” у неї”, – кажу. А вона мені: “Розлюбила!”
І, дивлюсь, речі, які із собою прихопила, розпаковує.
– Приймете нас? – питає…
«Гуляє сьогодні – і завтра буде»
– Як „приймете”? – обережно втручаюсь у монолог мого співрозмовника. – У чотирикімнатну квартиру, де, крім вас з дружиною, ще три дорослі дочки?
– ...І зять! – додає, усміхаючись, Василь Семенович. – На той час, коли Олена з Даринкою повернулися до нас, моя молодша, Марина, теж “ризикнула” вийти заміж. Але на граблі сестри наступати не наважилась: привела свого милого у нашу „рукавичку”. Я заперечувати не став. Як кажуть росіяни, „в тесноте, да не в обиде”. Хоч насторожило мене тоді, що практично нічого ми з жінкою не знали про свого нового зятя. Марина сказала тільки, що Юрко її – виходець із села, з простої бідової родини. Ну, думаю, це не так уже й погано: хлопець життям не пещений, до роботи звиклий. Я його й сам на фірму друга кур’єром влаштував. Тож віддали ми нашим молодятам найбільшу кімнату, а Олену з онукою вже в найменшій оселили.
Жили Марина з Юрком ніби добре. Нерозлийвода були: чи в магазин, чи на роботу – всюди разом. Жінка натішитись ними не могла:
– Цей зять не такий, як той. Любить він нашу Маринку, – не раз казала мені.
– Не кажи „гоп”, доки не перескочиш! – попереджав я її. Ніби нюхом чув щось недобре.
Спочатку все йшло, як по маслу. Марина скоро завагітніла. Юрко почав “з грязі в князі” вибиватися – перевели його на посаду менеджера якогось-там відділу. А коли у домі з’явилася ще одна радість – маленька Софійка, зятьок мій часто щось став по відрядженнях роз’їжджати. Ми свого носа у справи дітей не сунули. Самі, думаємо, розберуться. Вони й розібрались.
Поїхав я якось з жінкою відпочивати на тиждень. Аж тут дзвонить мені ще одна дочка – Мирослава – і з такою іронією каже:
– Приїжджайте. Тут для вас сюрприз Марина приготувала.
Повертаємось з дружиною додому – а зятька нашого в квартирі і слід прохолов. Не сам пішов – Марина, як паршивого кота, вигнала. Виявилось, почав у гречку скакати. Вже потім дочка розповіла, як застукала його на гарячому, коли перед готелем з якоюсь кралею цілувався. Жінка моя тоді бідкатись почала, а на мене сміх напав:
– Який же це сюрприз?! – кажу. – Вже давно до того йшло.
Марина моя, молодець, правильно зробила. Бо як гуляє він сьогодні, то й завтра буде. Горбатого, як кажуть, могила виправить.
«Дитина – це завжди радість, а не сльози»
– Так Ви зараз, як той будячок серед квіточок – один на сім дівчат? – запитала.
– Скоро, мо’, й на вісім буде! – таємниче промовив мій співрозмовник, а очі його раптом радістю засвітились.
– Як це? – здивувалась я.
– Зовсім просто! Нещодавно третя моя доня – Галя – повідомила про свою вагітність...
Вона, на відміну від Олени з Мариною, завжди “домашньою” була, біля матері все крутилася. І чогось мене як вогню боялася. Мені аж образливо це було. Школу Галя закінчила з медаллю. Сама у Київський університет вступила. Жити їй довелося в студентському гуртожитку. І як їй, бідній, мабуть, важко було – місто чуже, величезне, матір далеко, нема до кого й голови прихилити! Хоча вона й знайшла ”покровителя”– на тому й обпеклася. Це ж воно, наївне, думало, що потрібне якомусь двадцятирічному столичному ловеласові!
Почали ми з дружиною помічати, що Галя наша рідше приїжджати додому стала. То, бувало, й віником її після вихідних не виженеш. А тепер і на свята до батьків не рвалася. А як приїжджала, то з мобілкою не розлучалась, аж вухо червоне було.
– Закохалася наша Галя! – казала мені дружина.
Не знали ми, що ще й ця любов може комусь боком вилізти.
Сиджу я якось у своїй кімнаті, газету читаю, аж тут, чую, одна з онучок кричить: „Тьотя Галя приїхала!” Чого б це, думаю, серед тижня? Дружина з іншими дочками тоді на якусь виставу у театр пішли. Я ж з малечею „на хазяйстві” залишився. І от на скрип дверей повертаю голову – мені аж недобре стало: на порозі, як мара, стоїть моя Галя і скляними очима на мене дивиться. А тоді як випалить:
– Тату, я вагітна! – і в сльози, аж труситься вся.
– Чого ж, – кажу, – дурна, плачеш? Дитя – це ж радість!
А вона як кинеться до мене – всю сорочку мені тими слізьми зросила. Аж я, старий, мало не розплакався! Вся її тоді підготовлена промова, мабуть, коту під хвіст пішла. Це ж яких їй зусиль коштувало не до матері, а до мене прийти!
Отак і живемо всі разом: жінка, чотири дочки, дві онучки, третя на підході.
– Сім дівок – один я… – задумливо промовив.
***
– А як же наймолодша ваша донька? Вона теж уже на виданні? – поцікавилася я.
– Гей-гей! Це фрукт особливий! – аж прицмокнув Василь Семенович. – Вона, мабуть, надивилась на своїх сестер, і в своїй гарненькій голові висновок зробила. „Не піду, – серйозно так каже, – заміж ніколи! Перевелися в наш час хлопці! Крім дітей, нічого нормального робити не вміють!” Я з цих її „заявочок” тільки сміюся – зарікалася ворона сиру не їсти...
Тетяна МИСКОВЕЦЬ,
Хмельницька область
| Comments: |
