Сім’ю Довжиків знищив кум?

Лише наприкінці червня уся сім’я Довжиків зібралася разом: Роман стояв у скорботі над чотирма тілами найрідніших людей, які знайшли вічний спокій на сільському цвинтарі у Пнівному. Не передати словами той невимовний біль, що краяв його серце. Нема ні тата, ні мами, ні братів. Лише стиха погойдуються рушники на високих хрестах.
– Внучок скрізь повозив мене: де Ігор лежав, де мама, де Андрійко й тато їхній, – сльози душать мову Христини Бігун, бабусі Романа Довжика. – Усі „могилки”, де були, показав. Зараз він на навчання поїхав, дзвонить мені кожен вечір, хвилюється... Це ж один зять був у своєму лісі...
А слідство досі триває.
– Основні слідчі дії по цій справі завершені давно, – розповідає Іван Касарда, старший слідчий Волинської обласної прокуратури. – Зараз затримка за експертизами, зокрема на предмет встановлення характеру й механізму спричинення тілесних ушкоджень (і судово-медичних у тому числі). Чекаємо трасологічних, хімічних, фізико-технічних комплексних експертиз. Вони складні. Враховуючи те, що у наших судових медиків проблеми і з препаратами, і з апаратурою, процес трохи затягується. Думаю, протягом двох місяців справа має бути в суді.
Зброя, яку показав підозрюваний, вилучена. Захована вона була в поліетиленовий мішок біля знаку “Маневицький район” – в стороні, як їхати з Любешова. У торбі лежали пістолет “ТТ” і німецький “Вальтер” з глушником. Які ж кулі були в тілах загиблих, правоохоронці поки не кажуть. А що стріляли досить професійно, сумніватися не доводиться – Степанові Довжику і його синам було зроблено “контрольні” постріли у голову. Лише дружині – ні.

Якими ж були мотиви скоєння такого резонансного злочину? Версія щодо розправи над родиною Довжиків через “волинський клондайк”, до якого був причетний глава сімейства, відпадає, запевнили у прокуратурі.
– Мотиви, можна вважати, корисливі, – каже Іван Касарда. – Підозрюваний пояснив, що мав борг перед Степаном Довжиком, і той вимагав його повернути. Мова йде про кілька десятків тисяч доларів. Щодо точної суми, то це питання ще уточнюється.
– Яка міра покарання передбачена Кримінальним кодексом за скоєння такого серійного вбивства? – запитую у старшого слідчого прокуратури.
– За статтею 115, ч.2 (“убивство при обтяжуючих обставинах”) Кримінального Кодексу України мінімальне покарання становить від 8 років позбавлення волі, – відповідає Іван Іванович. – Але то не в цьому випадку. Максимальне ж покарання – довічне позбавлення волі.
Нині підозрюваний утримується у Луцьку в СІЗО. Зустрітися з ним ні журналістам, ні родичам загиблих не дозволяють.
– Нічого нам ніхто не каже, може, він досі на волі... – нарікає Христина Бігун, яка втратила відразу доньку, зятя й двох онуків. – Просила дозволу побачити Володю, хотіла в очі йому глянути, почути, що він мені скаже? Не можна. Аж на суді побачите, кажуть.
Бабуся не дуже сумнівається у тому, що саме кум Степана так розправився з сім’єю (запевняє, що достатньо інформації почула і від знайомих, і від працівників міліції). Нарікає, що „якби хто так собаку глядів та ще й клав на ліжко спати, то пес кожного, хто кинувся на хазяїна, розірвав би. А то... Я не знаю, як таку людину назвати – ні до якого звіра не можна прирівняти”. Серце сердешної жінки крається від болю. Христина Карпівна бідкається: навіщо їй така біда на старість літ?
Однак смуга трагедій для родини не закінчилася. Коли почали знаходити тіла убитих членів сім’ї, трапилося ще одне непоправне горе: пішов з життя один з племінників Степана – Володимир, на якого був записаний інший дім Довжиків – у селі Підгайці поблизу Луцька. На нього також був зареєстрований і родинний КамАЗ. Чоловік наклав на себе руки, не залишивши передсмертної записки, яка б мотивувала такий відчайдушний вчинок, а лише додавши таємниць до й так загадкової справи. Його поховали теж у Пнівному, поряд з тілами Довжиків.

Події того страхітливого грудня, зі свідчень рідних та знайомих і слів правоохоронців, розгорталися приблизно так (слідчі деталі тримають у секреті до початку судового слухання). Володимир 17 грудня 2005 року разом з Ігорем, найстаршим сином Степана, мав сідати у Ківерцях на потяг. Однак, прибувши у це містечко, Володимир обманом переконує юнака не заходити у вагон. Підозрюваний убиває його і закопує тіло на окраїні міста поблизу озера Комсомольське. Через декілька днів повертається назад у Пнівне. Вечірньої пори 27 грудня зустрічає Степана Довжика з наймолодшим сином Андрієм за селом. Кілька пострілів – і їхні бездиханні тіла падають додолу. Тоді їде у дім Довжиків, де на чоловіка та сина чекає Ганна. Він розповідає жінці, що Степанові терміново потрібна її допомога. Очевидно, господиня планувала ненадовго залишити дім, бо не вимкнула світло й зачинила всередині котів. Вона, як зазвичай, залишила ключі від дверей у визначеному місці. Але назад живою вже не повернулася...
Чи так все було й детальну хронологію подій встановить суд.
– Підозрюваний пояснив, що не планував вбивати чотирьох членів сім’ї Довжиків, – зазначив Іван Касарда. – Каже, так склалися обставини.
Здається, фактів наведено чимало. Та досі ніяк у голові не вкладається, чим же так завинила родина перед кумом. Невже гроші стали причиною такої страшної розправи навіть над дітьми? Та й чи змогла б одна людина скоїти ці жорстокі убивства. Дивно, чому родина не знала, що зник старший син Ігор. Зрештою, чому залишився тільки Роман?
На даний час слідство ще триває. Тому є надія, що реальні обставини скоєння злочинів будуть встановлені і винний опиниться на лаві підсудних.
…А вічність передчасно зустріла чотири душі Довжиків – десятикласника Пнівненської загальноосвітньої школи Андрія, четвертокурсника Національної юридичної академії імені Ярослава Мудрого (Харків) Ігоря, помічника секретаря Пнівненської сільради Ганни та глави сімейства, пенсіонера УМВС, Степана. Вічна пам’ять.